Ці важкі думи так охмарили йому чоло, що на якийсь час він забув, куди і чого йшов, і тільки голос Янки, що сплеснула руками і вигукнула таке звичне слово: “Таточку!” — вивів його із задуми і змусив підняти голову.

Бояриня Анастасія зі всією сім'єю стояла на ганку князівського палацу, де вони поселилися після того, як залишили свою оселю в Ярославовому городі. Зараз рідко хто сидів у хаті, тривога гнала надвір — на вали, на заборола.

Він кинувся до них.

— Рідні мої!

— Дмитре! — скрикнула бояриня голосно і, впаьши бояринові на груди, заридала.— Дмитре! Що ж буде з нами! Що буде з нашими малятами-внучатами!

Всі заплакали. Воєвода кріпився, але і на його очах заблищали сльози. Здоровою рукою він обнімав усіх, цілував, голубив онучат, що тулилися йому до ніг.

— Любі мої, дорогі мої! Настали для Києва і для всіх нас найважчі дні. Усе, що могли, ми зробили, щоб захистити вас. Тисячі киян полягли. Та не вистояти, бачу, нам, не утриматися,— це ви повинні знати і бути готовими до найгіршого. Не лякайтеся нічого — видно, так угодно Господу нашому, бо все в руці його! На нього уповаємо ми всі!

Він розумів, які важкі й жорстокі слова каже, і все ж казав, бо вважав, що не має права приховувати правду. До смерті теж треба кожному приготуватися.

Всі збилися в невеличкий гурточок і, обнявшись, плакали тихо, беззвучно. Добриня відчув, як його руку знайшла і стиснула Янчина рука, і він, незважаючи на те, що хто-небудь може помітити, пригорнув дівчину до себе.

— Люба моя,— шепнув на вухо.— Янко, Яночко!

— Я хочу бути з тобою, Добрику,— відповіла вона ледве чутно.— В останню хвилину хочу бути з тобою разом! А там — що буде! Хоч і смерть!

— Я теж цього хочу. Якщо мунгали ввірвуться в город Володимира, шукай мене біля Янчиного монастиря[99][99]. Буду живий, то прийду туди.— Непомітно, користуючись темрявою, що насувалась, він відсторонив її від гурту.

— Біля Янчиного монастиря... Який дивний збіг! Чи думала княжна Анна Ярославна, теж Янка, що біля її монастиря, який вона заклала, коли дівчиною від'їздила в далеку Францію, щоб вийти заміж за французького короля Генріха Першого, обірветься колись життя іншої, незнаної їй дівчини по імені Янка? Ні, не знала вона. А чи думала я, що впаду від ворожої шаблі саме в Янчиному монастирі? Боже, Боже! — Янка заплакала.— Добрику, невже це всьому кінець? Невже це кінець світу?

Що він міг їй сказати?

Він уже, як і всі, розумів, що Києву не встояти, що ці холодні грудневі дні — це його останні дні. Він краще, ніж будь-хто інший, знав, що пощади нікому не буде, що. смерть і неволя чигають на всіх. І хтозна, що краще — раптова смерть чи важка доля раба або рабині?

Тому він не став її втішати, заспокоювати, а сказав відверто:

— Яночко, ми приречені на смерть. Це так же ясно, як і те, що ти стоїш переді мною. Але я буду з тобою і захищатиму тебе до останнього! Будь мужньою! Такою, як молода рязанська княгиня. Пам'ятаєш, ти розповідала мені?

— Пам'ятаю. Я буду мужньою.

— А ще раджу тобі в останній день одягнутися в чоловічий одяг.

— Навіщо?

— Бо за жінками та дівчатами буде страшне полювання.

— Я зроблю так, як ти кажеш. А ти пообіцяй мені, що не даси мене живою в руки ненависному ворогові! Пообіцяй! Бачиш, я відчувала, що настане такий день, от він і настав! Обіцяй же мені!

— Обіцяю, люба!

В цю мить страшний гуркіт долинув від Софійських воріт. Усі відчули, як під ногами здригнувся кам'яний підмурівок палацу.

— Мунгали підтянули пороки — б'ють у браму та в заборола! — вигукнув воєвода Дмитро і поцілував внучат, невісток, Янку, бояриню.— Дорогі мої, будемо прощатися! Нам пора! Ходімо, хлопці!

В голові стояв якийсь надокучливий безперервний гул, ніби то гув, не перестаючи, вічовий дзвін. Але чомусь не чути було ударів била — лише один протяжний гул, що дратував своєю нескінченністю, викликав внутрішній спротив, змушував напружувати всі сили, щоб відігнати його від себе, стряхнути, як в'їдливу муху, що настирливо лізе в обличчя.

Все це Ілля відчував, як у глибокому сні. А ще відчував, що йому важко лежати, важко дихати, ніби камінь наліг на груди і давить, давить до землі.

Потім свідомість поволі прояснилася, і він раптом зрозумів, де він і що з ним сталося. Лежав він горілиць на засніженій дерев'яній мостовій поряд з мертвим мунгалом-баатуром, а зверху на них обох навалилася ціла купа ще теплих тіл — убитих чи поранених, що не давали йому перевести подих.

І тоді він враз пригадав, як на світанні на нього налетів якийсь баатур і заніс над головою шаблю. Та йому пощастило підставити щита, відбити її мечем і самому нанести невідворотний удар. Баатур упав.