Зате відразу почали дошукуватися причини — чому Батий саме на Угорщину звернув увагу? Є ж Русь, Литва, Польща, Валахія, Болгарія... Є німці, франки, римляни... Ні, чомусь саме Угорщина впала йому в око!

Недарма кажуть: що в кого на умі, те і на язиці.

— Це все через половців! Це через них поклав Батий на нас гнів! — вигукнув гоноровитий і не залежний ні від кого, навіть від короля, магнат Іштван Сегедський.— Батий прямо говорить про це в листі! Коли б хан Котян не привів на наші землі своїх недобитків, коли б король не дозволив йому поселитися в угорській пушті і не перетягнув його разом зі всією ордою в нашу святу католицьку віру, Батий просто не згадав би про нас! Він не знав би, що існує на землі така країна — Угорщина! Тепер — маєш! Через половців, що втекли від його шаблі, ми потрапили самі під його гнів!

Він рикав, мов бик. Його чорна шерсть на обличчі наїжачилась, крута, дебела шия налилася кров'ю, а буйволячі очі витріщилися на короля так, ніби хотіли спопелити його.

Іскра кинута. Кинута на підготовлений грунт. Присутність тридцятитисячної орди хана Котяна в Угорщині була корисна королеві, зміцнювала його несказанно, і це бісило можновладне магнатство, бо зв'язувало йому руки в боротьбі з королем.

Тепер, здається, настав час розрубати цей ненависний союз.

Гнів спалахнув, як суха солома, і гучним громом покотився попід високим склепінням зали.

— Геть куманів з нашої землі! Це вони винні!

— Вигнати їх! Видати Батиєві, на розправу!

— Вони посіли наші землі!

— Почувають себе тут, як удома!

Король Бела замахав руками, намагаючись утихомирити це роздратоване, розбурхане стадо розлютованих буйволів. За ним підхопився королевич Коломан — теж щось кричав. Але в загальному гармидері їхніх голосів ніхто не чув і не хотів слухати. Навпаки, зрозумівши, що король хоче захистити своїх родичів-половців, бани зчинили ще дужчий галас. Хтось забажав крові. Хтось вихопив шаблю.

— Геть степовиків! Смерть королівським конюхам! Хани збилися в куток, спідлоба зиркаючи на грізний натовп, що наближався до них з прокльонами і погрозами. Котян шепнув синові Тігаку, що опинився поряд нього:

— Бачиш двері? Там, за королем? Тікай туди, бо зараз проллється кров! Через королівські покої спустишся вниз — і до своїх! У бійку не вступай — я наказую тобі! Рятуй народ наш!

До них уже бігли. Над головами нападників заблискотіли щаблі. Король кинувся навперейми раптово знавіснілій юрбі.

— Панове! Що ви робите! Це ж наші союзники!

— Твої союзники, а не наші! — ревнув Іштван Сегедський і з розмаху рубонув хана Котяна по голові.

Той упав, обливаючись кров'ю.

Хани вихопили шаблі — почали відбиватися. Дзвякнула сталь, загуркотів, перекинувшись, стіл, закричали поранені, захрипіли вмираючі. Все закрутилося, як у шаленому вирі.

У цій круговерті ніхто не помітив, як Тігак відступив назад, у напівтемний закуток, і поза колонами шуснув у двері. Він ще встиг оглянутися і побачити, як загинули, порубані на шмаття, його брати та інші родичі, а тоді у розпачі великому кинувся геть. Стража, що хотів зупинити його, відштовхнув, перебіг кілька покоїв і мармуровими сходами збіг униз. На широкому подвір'ї, біля конов'язі, стояло багато коней, вешталися конюхи, слуги, озброєні магнатські охоронці. Він бистрою стрілою притьмом промчав мимо них — до невеликого гурточка половців, що в дальньому кутку двору стерегли ханських коней, з лету стрибнув у сідло і гукнув:

— Наших побили! Тікаймо! Вперед! За мною! Двічі повторювати наказ йому не довелося. Та й не оглядався він. Половці миттю попадали у сідла і, охоплені жахом, помчали услід за молодим ханом. Вирвавшись із воріт замку, вони навскач рвонули на схід, де в пушті, нічого не відаючи, спокійно випасали свої стада і табуни їхні роди.

Другого дня, опівдні, Тігак доскочив до половецьких становищ. Жахлива звістка блискавично поширилася по степу і підняла всю орду. Тігак бив себе в груди і кричав:

— Мадяри порубали наших ханів! Смерть їм! Смерть! Серце моє бажає помсти! Кривавої і справедливої помсти! За батька Котяна, за братів, за інших ханів наших!.. Люди! Знімайте юрти! Лаштуйте вози для дальньої дороги! Ми підемо в Болгарію — там приймуть нас! Але ми залишимо після себе на цій землі кривавий слід! На коней, воїни! Шаблі наголо! Не жалійте нікого — ні старих, ні малих! Помсти бажають наші серця! Помсти бажають душі загиблих ханів! Паліть і нищіть усе нещадно, щоб земля підпливала кров'ю і небо палало вогнем! Уперед, джигіти, і горе мадярам!

Так нерозважливий, нерозумний вчинок угорських магнатів призвів до страшних для країни наслідків. Тігак вогнем і мечем прорубав собі широкий шлях з угорської пушти в Болгарію і залив його кров'ю тисяч безвинних жертв, освітив його пожарами, скропив слізьми мадярських дітей[94][94]. І це — напередодні монголо-татарського вторгнення!

Останні дні Добриня жив ніби в рожевому тумані. Кохання з Янкою, що спалахнуло з шаленою силою, перевернуло його душу, піднесло над буденністю — до самих небес.