Інших розпоряджень він не одержав. Отже, йти на Гору? Але там поки що спокійно, а тут ось-ось розпочнеться ворожий приступ. Як же в таку хвилину покинути Поділ і його захисників? Що скаже Дмитро, коли він постане перед ним? Чи не розцінить такий вчинок як боягузтво?

Глухі крики і далеке гупання пороків у Дорогожицьку браму перервали його роздуми. Там тривожно — отже, треба йти туди!

Воєводич Микола зрадів йому.

— Добриня? А тут у нас така крута каша заварюється! — Він перехилився через забороло і показав рукою вниз.— Поглянь!

Ворота здригалися і тріщали під могутніми ударами обкованих залізом дубових “баранів”, а понад річечкою Сетомлею вишикувалися готові до наступу Батиєві тумени. Попереду молоді баатури ставили полонеників з довгими драбинами в руках, щоб відразу, як тільки пролунає сигнал, погнати їх попереду і поставити ті драбини до валів міста.

Воєводич не перебільшував. Тут справді незабаром завариться криваве бойовисько. Чи ж готові подоляни?

Добриня оглянувся. Ворота зсередини були закладені міцною загатою — товстими колодами та міхами з землею. Це добре! Микола не гайнував даремно часу. Але людей на валу було обрідно. Чи ж зможуть вони відбитися від густих, як ліс, мунгальських полків?

— Мало воїв. Ще б тисячу або хоч півтисячі.

— А де ж їх узяти? — здвигнув плечима Микола.

— Зняти там, де приступу не передбачається. Над Почайною чи над Глибочицею...

— Чи ж тамтешні бояри дадуть?

— Якщо сам поїдеш, то дадуть. Вони ж не сліпі! Ми не втримаємось — і їм погибель. Микола задумався.

— А що? Це справді розумна думка! Залишайся тут за мене, а я поїду!

Тим часом пороки все били і били. Вал осипався, надбрамна вежа здригалася, тріщала, заборола обабіч неї двиготіли, ніби їх колихав землетрус. А після полудня з підворіття раптом пролунали переможні поклики:

— Гурракх! Гурракх!

Там, нарешті, впали ворота, і баатури, що проломили їх, гучними покликами сповіщали військо про свій успіх.

Монгольські тумени, що темною стіною стояли за Сетомлею, відповіли на це глухим, але грізним, як підземний клекіт вулкана, бойовим кличем:

— Кху, кху! Кху, кху!

І відразу ж рушили на приступ.

Попереду йшли полоненики з драбинами, їх підганяли баатури-наглядачі. Слідом, ховаючись за спинами полонеників, поспішали відбірні штурмові загони на чолі з десятниками та сотниками. Лучники трималися позаду і засипали подільський вал співучими стрілами, що своїм гудінням наводили страх на киян.

Давно очікуваний приступ розпочався!

Правда, з підворіття незабаром пролунали люті лайки і прокльони: то виявилася за брамою нова перепона — загата, крізь яку не пробитися. Та це вже не могло зупинити нападаючих. Ворог нестримно рвався вперед, заглушуючи і супротивника, і себе грізним криком:

— Кху, кху! Кху, кху!

Добриня вдарив у залізне било. Його тривожне гучання підняло всіх. Спітнілий, задиханий боярин Микола злетів на вежу, припав до бійниці, довго мовчки дивився на ворожі лави, що накочувалися на Поділ, і лице його, рум'яне від швидкої їзди, почало раптом бліднути.

— Почалося! — прошепотів він.— Це йде моя смерть! Добриня вражено підвів на нього очі.

— Чому ти заговорив про смерть, боярине? Хто відає, .коли кому вона судилася?

— Чує моє серце,— тихо відповів Микола.— Розум підказує, що не всі в бою гинуть, а серце так тривожно б'ється, так ниє, ніби віщує щось недобре. А що серце навіщує, того ніяким конем не об'їдеш! Бо то — судьба!

— Кинь про це думати, боярине! Всі ми смертні...

Микола сумно усміхнувся.

— І хочеться не думати, так не можу. Щось діється зі мною незрозуміле...

Щоб припинити цю бентежну розмову, Добриня спитав:

— Підмога нам буде?

— Уже йде... Подільський тисяцький Свічка виділив кілька сотень воїв.

Тим часом ворожий вал наближався.

— Боярине, одягни лати,— порадив Добриня.— Зараз почнеться!

— А ти?

— У мене немає. А ти одягни!

Він допоміг Миколі натягнути потемнілі від часу важкі лати, прикріпив поручі та поножі, зав'язав під бородою шолом. І лише встиг це зробити, як на стіни з гуркотом упали штурмові драбини.

— Стріляйте! — гукнув воєводич.— Та влучно! Не витрачайте даремно стрілі

Добриня підняв лука. Ворог уже був зовсім близько. Видно схудлі, зарослі, знеможеш обличчя невільників, що, добігши до валів, з натугою піднімають важенні драбини. Видно їхніх наглядачів-баатурів з шаблями та шокпарами в руках, готових кожної миті опустити їх на голови підневільних людей, коли б хто загаявся чи проявив непослух. А за ними — ряди мунгалів. Кожен нападник у кожусі або чепкені з цупкими шкіряними нашивками на грудях та на животі, що добре захищали від стріл, кожен з шаблею чи бойовою сокирою — йдуть безстрашно, твердо ступають по київській землі, як по своїй власній, несучи щити при боці і пильно зирячи за подолянами.