– Де мати?
– питаю.

– На базарі.

– А коли вернуться?

– Увечері.

Положила я клунок, сіла коло неї, дивлюся на її шитво.

– Що се ви шиєте?

– Та се сорочку, - каже.

– Нуте я вам поможу.

Вона і віддала. Сіла я, шию, а Галя біля мене сидить, дивиться...

– Чого се ти до нас прийшла?
– питає через скільки там часу.

– Найматися, - кажу їй, - коли наймете.

– Наймем! наймем!
– аж скрикнула.

– Мати тебе щодня сподівається та виглядає. Уже скільки других було, то мати подержить з тиждень та й розщитає... «Коли б, - каже, - мені та дівчина, що у ярмарок з села приходила...»

– Так оце ж і я прийшла.

– А ти у селі служила де?
– питає мене.

– Служила, - кажу їй.
– Та що моя служба?!

– Як?
– пита.
– Хіба не заплачено тобі?

– Та мені ніхто й не платив ніколи, - кажу їй.
– Я у дядька жила, на його дітей робила, - так, дурно, за те тільки, що він мені дядько, а я його племенниця...

Так сидимо собі, балакаємо... Коли двері скрип - аж і господиня, Мотря, іде.

– Здорова, - вітає мене, уступивши у хату, - а я тебе вже давно дожидаю.

– Здрастуйте, - одвітую їй, - оце ж уже і я прийшла.

– А що ж ти так пізно?

– Та не хотілося все якось кидати своїх. Думаю: свої - все ж не чужі; а воно ще гірше вийшло.

– То-то й є. А перед тобою у мене вже аж три наймички перевелося. Все якісь не швидкі, не поворотні, не моторні... Ну, гаразд же, що ти прийшла; тепер мені нічого розшукувати. Ти ж їла що досі чи ні?

– Та йдучи, - кажу, - з дому, поснідала, а після того ще нічого не їла.

– Ну то будемо ж обідати.

Посідали, пообідали. Після обіду мене Мотря питає:

– А що ж ти з мене візьмеш, дівчино? За рік чи помісячне? чи на своїй одежі, чи на моїй?

– Та на одежі вже, кажу, вашій. А що ви дасте?

– Та хто тебе знає, що ти хочеш?

– І я не знаю, - кажу.
– Я ще нігде не служила за гроші і не знаю, по чому рік служать.

– Та дівчина, що у мене була, п'ятнадцять карбованців на рік брала на моїй одежі.

«П'ятнадцять карбованців!
– подумала я.
– Скільки-то воно? Велика, мабуть, сила!»

– Та коли за п'ятнадцять, - кажу їй, - та служила, то й я за п'ятнадцять згодна.

– Тільки ж ти мою роботу знаєш? У такі дні раз учиняти на хліб, а під ярмарок - двічі.

– Та все, - кажу, - люди якось служили, то й я буду.

– Ну добре.

Ото згодились. Пішла вона знов на базар, видавши борошно, а я заходилась учиняти.

Та так мені весело, легко робити. Тепер я не дурно служу, за гроші роблю!.. Так весело, що якби не було нікого в хаті, так би, здається, і завела на увесь голос, щоб аж улиця розлягалася, так Галя біля мене - мені якось і соромно... Мовчу вже, роблю та радію, а п'ятнадцять карбованців так і вертяться у мені на умі. Уже я розщитала собі, чого й купити... «Куплю зараз, - думаю собі, - скриню, куплю дві хустки: одну велику жовтогарячу, а другу - шовкову; куплю плахту - не буду у спідницях ходити, - наберу на керсетку, куплю кубового ситцю, закажу чоботи: одні чорноголовці, з жовтими халявами, а другі сап'янці; та на той рік уберуся якнайкраще та й піду у село в гості. Ото-то я посміюся з дядька та дядини! Прямо у вічі скажу, що у вас з самого мала служила, та як жидівська наймичка ходила, а в чужих людей за один рік те заробила, чого б у вас за цілий вік не мала. Не піду і в двір до їх, зостануся у сусіди - вона така добра...»

Отак усе й думаю собі; сказано - рада-рада. Як воду у сінях набирала з діжки, то попереду глянула у воду, сама на себе подивилася... та й не пізнала: лице розгорілося і очі грають... аж підскочила... Чи се я, думаю, чи не я? Сказано: дурна!

Ото і зосталася я у Мотрі! Вона така добра, приязна. Що не так, то без крику, без гуку того покаже й розкаже. Як рідна мати, так вона до мене. І Галя мене любить; я їй вишиваю сорочки, учу, як мережки шити, вербову лиштву, занизування. Ми з нею цілий день дома удвох; господиня тільки обідати приходить, а іноді й обідати її немає. То ми удвох пообідаємо, я помию, поперетираю миски, горшки, та візьмемо засунемося та й спати полягаємо. Годинку-другу проспимо та й знову до роботи. І все у нас так тихо-мило. Як згадаю життя своє у дядька, то й сама себе лаю... Чом я, дурна, давно сього не задумала? Уже б досі більше добра мала, ніж сама дядина! То знову таке подумаю: що, якби мене взять та уп'ять повернути до дядини - чи годила б я їй і тепереньки, як тоді? Чи мовчала б на її докори?.. Ні, не годила б і не мовчала! Бо поки не знаєш добра у світі, то й лихо добром стає, а як погуляєш хоч раз на своїй волі, то тоді вже ніяким калачем не заманиш у неволю.

Отак собі й пішли дні за днями, тижні за тижнями, місяці за місяцями. Обжилась я з містом, як з селом; ще воно краще мені здалося, ніж своє рідне гніздо. Кругом усе дівчата: там Явдоха, там Христя, там Марина... Іноді увечері, під неділю, зійдемося на вигін за містом, де вітряки стоять, та як заспіваємо пісні - аж на усе місто чути... А в мене ще тоді й голос був - такий дзвінкий та тонкий, що як візьмем якої пісні, то аж під небо сягає! Городяни, поки ще мене не знали, то казали: «Ото яка на печінку здорова!» А як дозналися, де я служу, то стали господині казати: «Ото у вас яка дівка співуча! Як поведе голосом, то неначе батогом по серцю стьобне!»

І парубки у місті кращі, ніж у селі. Там усе у ягнячих свитках та вибійчаних штанях і літом у шапках; а тут - у сукняних чумарках, у китаєвих штанях, чоботи такі маленькі, на високих каблуках; все підперізані каламайковими добрими поясами, літом - у картузах, а зимою - у шапках. Йде, бувало, улицею який - як картина! Так би на його все й дивилася, нікуди очей не зводила...

Восени був у нас ярмарок. Приїхав дядько, дядини не було. Як мене не стало, то і з двору нікуди не виходить, а як при мені, то й у базари часто-густо ходила... Дядько розпитує: чи добре мені служити, чи не зобиджають мене; розказує, що Марина, моя товаришка, вийшла заміж, що Остап Шкандибенко одружився, та взяв жінку з другого села, якусь таку повію, що і встала, і лягла у молодого дяка... Багато дечого без мене перевернулося, багато не так стало. Звісно, життя не стоїть, а йде, і чого у йому тільки не перейде і доброго, і лихого!