Така пристрасна напруга чулася в цих її словах, як ще ніколи не бувало. Я відчував, як у цьому надпориві, напнулися м'язи на її схудлій руці, що обвила мою шию.

– Послухай мене, Піпе! Я взяла до себе Естеллу, щоб її кохали. Я її виховала й виростила, щоб її кохали. Я зробила її такою, якою вона стала, щоб її могли кохати. Кохай її!

Вона так часто твердила це слово, що й не можна було піддати сумніву його значення, але якби замість «кохай» вона раз у раз повторювала б «ненавидь, муч, помстися, погуби»,- в її устах це звучало б таким самим прокляттям.

– Я тобі скажу,- провадила вона тим своїм хапливим пристрасним шепотом,- що таке справжнє кохання. Це сліпа відданість, безоглядна покора, цілковите самозабуття, коли віриш і надієшся наперекір собі й усьому світові, коли всю душу й серце віддаєш мучителеві… як я зробила!

У цю мить несамовитий зойк вирвався з її уст, і я ледве встиг підхопити її, як вона шарпнулася з крісла в тій своїй сукні-савані й різонула рукою повітря, наче ладна була з не меншою силою врізатися головою в стіну й забити себе на смерть.

Усе це тривало лічені секунди. Посадивши її назад у крісло, я відчув знайомий мені дух пахучого мила і, коли обернувся, побачив у кімнаті свого опікуна.

Він завжди мав при собі (я цього ще, здається, не згадував) розкішну шовкову хустинку чималого розміру, яка дуже ставала йому в пригоді під час виконання професійних обов'язків. Мені доводилось бачити, якого жаху він наганяв на позивача чи там свідка на допиті, коли статечно розгортав цю хустинку з наміром висякати носа, а потім зупинявсь напівдорозі, немов був певний, що не встигне цього зробити, як чоловік уже викриє себе,- після чого бідолашному позивачеві чи свідкові нічого й не лишалося, як зізнаватись. Ось і цієї хвилини він саме тримав у обох руках свою проречисту хустинку й дивився на нас. Зустрівши мій погляд, він на мить застиг у цій позі, неначе промовивши: «Он як? Дивно, дивно!» - і потім вельми ефектно вжив хустинку за її прямим призначенням.

Міс Гевішем помітила його в ту саму секунду, що й я. Вона відчувала острах перед ним (як і кожен інший), але силою волі спробувала себе заспокоїти й зауважила йому, Що він пунктуальний, як завжди.

– Пунктуальний, як завжди,- повторив він, підходячи ближче до нас.- (Добрий день, Піпе. Вас покатати, міс Гевішем? Один разок?) - Так оце ви тут, Піпе?

Я сказав йому, коли приїхав, і пояснив, що міс Гевішем запросила мене в гості побачитися з Естеллою. На що він зауважив: «Ах, ця гарненька молода леді!» - і став однією рукою штовхати поперед себе крісло міс Гевішем, другу встромивши в кишеню штанів, наче там беріг купу секретів.

– І дуже часто ви, Піпе, бачились раніше з міс Естеллою?- спитав він, зупинившись.

– Чи дуже часто?

– Так, скільки разів? Десять тисяч?

– Ні, звичайно, менше.

– Вдвічі?

– Джеггерсе,- втрутилась міс Гевішем мені на полегкість,- дайте спокій Піпові, краще йдіть обоє обідати.

Він скорився, і ми напомацки побралися вниз темними сходами. Ми ще були в дорозі до флігеля, що стояв по другий бік брукованого дворика у глибині садиби, коли містер Джеггерс поцікавився, чи часто я бачив, як міс Гевішем їсть та п'є, запропонувавши мені своїм звичаєм широкий вибір - від ста разів до одного.

Я подумав і відповів:

– Жодного разу не бачив.

– І не побачите, Піпе,- зауважив він, хмуро посміхнувшись.- Вона відтоді, як живе таким життям, ніколи не дозволяє, щоб її бачили за їжею. Ночами вона снує туди-сюди, і що натрапить, те і їсть.

– А можна, сер, запитати у вас одну річ?
– звернувся я.

– Чому ж, можна, хоч я можу й ухилитись від відповіді. Запитуйте.

– Прізвище Естелли - Гевішем, чи…?

Але докінчити я не мав чим.

– Чи яке?- спитав він.

– Її прізвище - Гевішем?

– Гевішем.

Нарешті ми підійшли до обіднього столу, де на нас чекали вона, Естелла, і Сара Покет. Містер Джеггерс сів на чільне місце, Естелла навпроти нього, а я поруч зі своєю зелено-жовтою приятелькою. Обід був чудовий, і прислуговувала нам покоївка, якої я ніколи раніш тут не бачив, хоча, цілком можливо, що вона служила в цьому таємничому домі ще до того, як я вперше ступив сюди ногою. Після обіду перед моїм опікуном поставили пляшку добірного портвейну (тутешні винні запаси явно були йому добре знайомі), і обидві леді вийшли.

Того дня у домі міс Гевішем мій опікун тримався з такою демонстративною скритністю, що перевершив навіть самого себе. Він і очі весь час відводив убік, і скільки ми були за столом, заледве раз глянув на Естеллу. Коли вона озивалась до нього, він вислуховував, а тоді відповідав, але все не дивлячись на неї. Вона ж натомість частенько на нього поглядала - з допитливістю й цікавістю, а то й недовірою, чого він ніби й не помічав. Протягом усього обіду він, звертаючись до мене, раз за разом переводив мову на мої сподівання, від чого Сара Покет на втіху йому дедалі дужче зеленіла й жовкла. Але й це у нього виходило якось так непомітно, наче він просто спонукував мене розбазікуватися, а я у своїй наївності й піддавався на ці спонуки.