Я похнюплено похитав головою.

– О, вона за тисячу миль від мене,- мусив визнати я.

– Терпіння, любий Генделю: часу ще досить, ще й як досить. Але ти ще щось хотів мені сказати?

– Мені соромно зізнатись,- відповів я,- тільки ж усе одно я про це думаю. Ось ти кажеш - я щасливець. Звичайно, це правда. Тільки вчора я був підмайстром коваля, а сьогодні… але хто ж я такий сьогодні?

– Ну, порядний хлопець, коли хочеш, щоб тобі підказали,- з усмішкою промовив Герберт і по-дружньому поплескав мене по руці.- Порядний хлопець, якому властиві запал і вагання, сміливість і сором'язність, жага дії і мрійливість, і все це в ньому так своєрідно переплітається…

Я задумався на хвилину, чи й справді суміш усіх цих рис властива моєму характерові. Не в усьому я був згоден з Гербертом, але вирішив, що про це не варто говорити.

– Запитуючи, хто я такий сьогодні, Герберте,- мовив я далі,- я маю на увазі свої думки. Ти кажеш - я щасливець. Але я знаю, що в цьому нема ніякої моєї заслуги, це доля мене піднесла, просто мені дуже пощастило. І все-таки, коли я думаю про Естеллу…

(- А хіба буває такий час, що ти про неї не думаєш?- докинув Герберт, дивлячись на вогонь, і у мене промайнуло: який же він добрий, який співчутливий!)

– …Тоді, любий Герберт, я й сказати тобі не можу, наскільки почуваю себе залежним і невпевненим, підвладним тисячі випадковостей. Не торкаючись, так само, як і ти, забороненої теми, я тільки одне зауважу, що всі мої сподівання залежать від постійності однієї особи (яку я не називатиму). І хоч би там як, а почуваєш себе дуже непевно й незадоволено від того, що ці сподівання такі невиразні.

Сказавши це, я наче скинуа з душі великий тягар, що гнітив мене, власне, завжди, а особливо відучора.

– Але ж, Генделю,- відповів Герберт своїм, як звичайно, підбадьорливим тоном,- мені здається, що, піддавшись ніжній пристрасті, ти заглядаєш крізь лупу дарованому коневі у зуби. І що, зосередившись на цих оглядинах, ти зовсім випускаєш з поля зору те краще, що він має. Хіба ти не казав мені, що твій опікун, містер Джеггерс, з самого початку запевнив тебе, що ти вже тепер маєш дещо, окрім сподівань? І навіть якби він і не запевнив тебе в цьому - хоч це, погоджуюсь, було б значним мінусом,- чи ж можеш ти припустити, щоб такий досвідчений фахівець, як містер Джеггерс, погодився взяти на себе опіку над тобою, не маючи цілковитої певності в цій справі?

Я визнав, що його аргумент, безперечно, вагомий,- але визнав (як то часто роблять люди в аналогічних випадках), наче просто змушений був, тоді як насправді я й не збирався цієї істини заперечувати!

– Вагомий аргумент, я думаю,- підхопив Герберт,- спробуй-но придумати вагоміший! Що ж до решти, то доведеться почекати знаку від твого опікуна, а йому від його довірителя. Ти й не зоглядишся, як тобі мине двадцять один рік, і тоді, мабуть, дещо проясниться. А як і ні, то однаково ж буде ближче до прояснення, колись же до цього таки дійде!

– Ти з такою надією дивишся на світ!
– вигукнув я, щиро захоплений його життєрадісністю.

– Доводиться,- сказав Герберт,- бо я тільки цим і багатий. Але між іншим зізнаюся, що слушність цього мого зауваження належить не мені, а моєму батькові. З приводу твоєї історії він лише одне сказав: «Справа це абсолютно певна, інакше містер Джеггерс за неї б і не брався». А тепер, перше ніж додати дещо про свого батька або його сина й відплатити довірою за довіру, я хочу на короткий час накликати на себе твоє невдоволення або навіть і обурення.

– Це тобі не вдасться,- заперечив я.

– То ще побачимо!
– відказав він.- Раз, два, три - і пішли. Генделю, друже мій,- тон його був невимушений, але говорив він цілком поважно,- ось відколи ми сидимо тут і розмовляємо, поклавши ноги на ґратки, я все думаю, що оскільки твій опікун ніколи й не згадував про Естеллу, приділений тобі спадок, можливо, зовсім не залежить від твоїх з нею стосунків. Адже, якщо я правильно зрозумів тебе, він ніколи не згадував про неї, ні прямо, ні посередньо? Ніколи не натякав, наприклад, що твій доброчинець має якісь бодай віддалені плани щодо твого одруження?

– Ніколи.

– Май на увазі, Генделю, я зовсім не хочу дошкулити тобі, слово честі! Отож-бо - якщо вас двох ніщо не зв'язує, то чи не міг би ти відірватись від неї? Я ж казав, що накличу на себе твоє невдоволення.

Я одвернув голову вбік, бо раптом,- наче вітер з моря, що шугає над нашими болотами,- серце мені пронизало гостре почуття, схоже на те, яке упокорило мою душу того ранку, коли я полишав кузню, коли так урочисто знімався вгору туман і рука моя лягла на дорожнього стовпа з перстом. На хвилину між нами запала мовчанка.