Тебе б конем татарським гнати,

Поки аркан не заспіва!

Бо Ти ж коханка, а не мати,

Зрадлива бранко степова!

Кілька чоловік мовчки вийшло із залу, коли Маланюк читав про народ свій, читав тихо, що чути було як стілець десь скрипне, ледве людина ненароком поворухнеться, в Євгена самого інколи перехоплювало подих, мов у горлі застрягла льодяна скалка і ніяк її не ковтнути і не розтопити…

Каліка, смерд - такий він і донині,

Сліпий кобзар, що точить вічний жаль.

Самсоном темним зруйнував святині,

Розбив давно синайськую скрижаль…

Історія готує новий том,-

Тюхтій-хохол, що, хоч дурний та хитрий,

Макітру хилить виключно по вітру,

Міркує шлунком і зітха гуртом.

Маланюк витер хустинкою кутик рота і поклав чомусь виделку – в очах зблиснула синювата іскра, як зблискує, коли пробиває електричний дріт.

– Це треба казати, казати в очі… Надто багато в нас охочих балакати, який в нас народ трудящий та розумний. А він справді шлунком думав, коли один брав гвинтівку від червоних базік і бандитів, той від Скоропадського, а той від Денікіна, а ще інший від Пілсудського навіть…Казати треба уже, аби не повторилося двадцять перше листопада дев’ятнадцятого.

Він дивився мимо своїх співрозмовників кудись за стіни приміщення, наче можна було зазирнути через низку літ, і там за стінами знову побачити те, що мало б уже відійти, водою спливти, зарубцюватися, загоїтись і переболіти.

– Не забути того імлистого листопадового дня, коли тридцятипятитисячне українське військо після десяти днів найтяжчих боїв стало на Збручі. О сімнадцятій годині ми віддали останній салют рідній землі і перейшли польський кордон. Згідно з якимсь там параграфом міжнародного права, де ми були копійками для розміну, мала армія наша складати зброю. То щось несамовито страшне в тім добровільнім роззброєнні, щось значно гірше від звичайного обеззброєння покопаних і щось дуже близьке до страшної процедури деградації вояка. Це був символ як би прилюдного позбавлення народу його мужескості. І – що найстрашніше – вояки у більшості були свідомі справжнього сенсу події: якийсь юнак плакав вголос, не стидаючись, як жінка; хтось, гарячий і лихий на все,- дзвінко ламав гнучку крицю і з прокльонами кидав уламки в Збруч; хтось побожно цілував святе залізо, прощаючись з ним, як з нареченою…

Модест Пилипович бачив, як ненароком роз’ятрили давню і болісну рану Євгена Маланюка, він поспіхом хотів перевести мову на інше, то ж докинув у бік Мосендза:

– Он в Леоніда така ж гарна поезія, але спокійніша, здається, вона притишила і залікувала колишній біль.

А самому подумалося: от якби ще поезія могла не тільки дух, а й тіло лікувати та вилікувати самого Мосендза… Леонід, як і Маланюк, пройшов першу світову, всі роки відвоював в армії УНР і нажив туберкульоз в окопах. Недавно Мосендз був на медичному обстеженні в Левицького, довго оглядав його Модест Пилипович, а врешті тільки жартом ляснув долонею по плечу:

– Козакувати вам ще копу літ.

Маланюку, що приятелював з Леонідом, навіть вірші вони один одному присвячували, мусив не таїти правду:

– З тої медичної практики, що маю на віку, можна одне сказати -більше шести літ не топтати ряст Леоніду. Категорично, благаю вас, забороніть йому понад силу працювати.

– Якби ж то був хто здатен це зробити…

Левицькому було не по собі, коли Мосендз, зазираючи інколи як школяр в свій друкований аркуш, читав зі сцени:

Але нема жалю, ні суму,

що все було, мов не було,

і стало тільки змістом думи,

лише луною прогуло…

Встає майбутнє. І могили

вчорашні – це його межа…

Яка ж це мука буть безсилим

під лезом смертного ножа!.

Та поступово недавня льодяна скалка у Маланюка, видавалося, трохи відтанула.

– Правду, без сюсюкання і блазенських підлабузницьких гримас, інтелігенція має казати своєму народові вже сьогодні. Інакше ми нічого не навчимося. Тільки гляньте, що діється в українській еміграції.. Здавалося б, саме час пожбурити всі колишні чвари та працювати для незалежності… А так провід УНР сам по собі, гетьманці, зрозуміло, окремішньо – та й в них уже поділ іде, немов в амеби. Полтавець-Остряниця, вірний джура Скоропадського, починає грати на власну руку, залицяється тихцем до англійців, угорців і російських монархістів, Василь Вишиваний – третя гілка гетьманців.