– Воно то так, колеги, але буде наступна проблема,- додав від себе Модест Пилипович.- Добрі словники, як піднатужитися, можна мати вже за кілька років. Але де їх видавати? Знаю з власного досвіду, коли писав популярні брошурки про сухоти, коросту, пранці чи малярію. Де я тільки не никався з тими брошурками… То не хочуть друкувати, бо ж не на «общепонятном» підготовлене, то як бажання та розуміння є, але знов шрифтів українських кат-ма. У цю стіну, будьте певні, впремося неминуче.

– Треба своє видавництво, - уголос подумав Василь Королів.

Слово за слово, і дійшли згоди його зорганізувати, для початку скинеться кожен із тут присутніх по п’ятдесят карбованців. Не які гроші для об’ємної справи, але важливо почати – за орієнтир можна взяти недавно закрите владою кооперативне ростовське видавництво «Донская речь». Воно, хоч і мляво, але трохи друкувало твори українських авторів та мало наробки у розповсюдженні книги.

Ідея видавництва «Час», започаткована лікарями тоді на вулиці Тарасівській, не полишала глухою київську інтелігенцію. Поступово до гурту доєднувалися юристи, письменники, не стали цуратися ділові люди, небайдужі української справи, у «товариство на вірі» \так записано було у паперах організаційну форму, що вельми тішило багатьох\ через кілька років вступило вже дві з половиною сотні киян і не тільки. З першої «складщини» вдалося видати таки з десяток назв вельми потрібної літератури, через три роки під силу стало ухвалити перший план видання «серйозної історичної белетристики», де немало прислужився Гнат Хоткевич. Далі почали налагоджувати ділові стосунки з провідними європейськими видавництвами, бо досі український видавець жив, мов на хуторі, переклади зарубіжних бестселерів українською були, та не видавалися.

Мало не підтанцьовуючи та забуваючи, що повернуло уже на шостий десяток літ, ходив Левицький в шевченківські дні тисяча дев’ятсот сімнадцятого – товариство на гроші Євгена Чикаленка купило друкарню, що належала раніше… чорносотенному часописові «Двуглавий Орел».

– То символічно,- потирав Модест Пилипович руки, мов шпари зайшли у них на добрячому різдвяному морозі.- Верстати, що досі супроти України працювали, хай тепер крутяться для нашої справи.

І справді, з верстатів, що раніше пекли людиноненависний, ксенофобний друк, пішли добротні українські і зарубіжні романи і повісті, біографії славетних діячів культури, дитяча література, наукова рідною мовою, шкільні підручники, календарики та періодичні видання.

А ще раніше, коли тільки настала можливість видавати щоденну українську газету, до справи підійшли вельми зважено. Редакційний комітет створили з десяти чоловік – окрім Модеста Пилиповича в склад його ввійшов Б.Грінченко і його дружина Марія, С.Єфремов, Ф.Матушевський, В.Дурдуківський, В.Козловський і троє видавців. Саме на їх, В.Семиренка, В.Леонтовича і Є.Чикаленка, лягав фінансовий тягар та ділове ведення.

Спотикнулися вже на початку – губернатор, що за версту відчував дух редакційного комітету, не дозволив ані газету, ані журнал.

– Переплив море, та й при березі утопився,- говорив Левицький на наступному засіданні комітету.- От якби подати папери на кілька видань, хай би те значилося на різних людей, тоді щось би мало проскочити..

Думка пішла кочувати товариством, її перекидали з вуст на вуста, як перекидають хлопчаки жарину з долоні на долоню, поки вона не схолоне, а коли таки схолонуло по ходу висловлене міркування, то знайшлося прийнятне усім рішення. Газету «Громадська думка» і журнал «Нова Громада» реєструватимуть на Леонтовича, а газета «Рада» хай буде на Грінченка,

Задумка цього разу, на превеликий подив усіх, вдалася.

А далі закрутилося редакційне колесо зі звичною для всіх редакцій метушнею, суперечками, що спалахують на мить як болотні вогники, що поблимають-поблимають і тут же гаснуть; кожен з нетерпінням чекав, як свята, виходу першого номера «Громадської думки», до того ж вихід її дійсно співпадав з новорічними святами.

За три дні до так жданої і жаданої події на порозі редакції постав переляканий кур’єр:

– Сергія Єфремова арештували!

Сергій Олександрович тягнув чималий віз роботи, тим арештом, можливо, влада взагалі хотіла зірвати справу або, принаймні, застрахати добряче.

Але газета вийшла, її розкуповували, не вельми торгуючись, на трамвайних зупинках хлопчаки- продавці розмахували нею, наче новим національним прапором.

Наступного дня на порозі редакції постав уже не кур’єр, а носатий, смуглявий і темноволосий поліцейський, та ще й з двома помічниками.

– Обшук наказано!

І він обвів навкруг носом, немов ту крамолу мав на нюх визначити.

Шкрябалися по закутках і трясли довго, та все марно: редакційні на всяк випадок ще раніше заховали тираж, залишивши для можливих поліцейських хіба пару сотень.

Другий і третій номер видання випустили дещо «тихішими», щоб приспати настирне всевидяще око. Оригінальний винахід сперш пошепки обговорювали, але він все таки дійшов до Чикаленка – одночасно з номером на вичитку носити хабара цензорові Сидорову та секретареві Опатовському.