– Князь Демидов знову пішов вашими стежками…Майже відразу за вами теж заявився до митрополита,- і він поклав на стіл стосик свіжих атенських газет.-Люди сміються зі слів князя, що похвалився пресі: митрополит, мовляв, пообіцяв помолитися за велику Росію.

– А що ж сам митрополит думає про нас? – не стримався Модест Пилипович.

– Цитую дослівно,- не втаївся Сагіріяніс.- Він сказав: «Правдивий християнський народ ці українці».

…Наставало літо, нескупе грецьке сонце в пересушеному повітрі, здавалося, перевершило в щедрості саме себе, бо навіть в тіні платанів дихати доводилося як рибі, яку щойно витягнули силоміць з води і вона жадібно ловить та заковтує повітря, яке однаково не дає порятунку - Модест Пилипович міг тільки мріяти побути вдоволь з сім’єю на морі, де вологий вітер поволечки остудить розпечену душу, де заспокійливо накочується хвиля на берег і плавно, з ледь чутним шурхотом гальки й піску відкочується собі назад до великої води. Він міг тільки мріяти, бо щораз нові турботи накочувалися куди швидше морської хвилі.

Ще тільки під’їхали до румунського посольства, навіть в дверях не встигли подзвонити, як вправний портьє відчинив їм і провів у помешкання. Посол зустрів приязно, але відразу попередив, що приймає українську місію неофіційно. За півтори години встигли переговорити і про Розанду Лупул, невістку Богдана Хмельницького, і про Петра Могилу, та найскладніша мова про сьогоденне, чому ми не боремося проти большевиків спільно з російськими добровольцями, спільно з Денікіним. Модест Пилипович бачив, як обличчя Матушевського бралося рожевими плямами, наче від дитячої висипки, то не було безпричинне роздратування, то було набридливе запитання від цілковитого незнання справ.

– Ми довго були федералістами- помовчавши і заспокоївшись, врешті відказав голова місії.- Ми довго вірили в здоровий розум Росії і хотіли існувати на федеративній основі. Коли ж через нерозум уряду і росіян Росію штовхнули в обійми большевиків та анархії, ми проголосили свою незалежність А Денікін на Україну тим же духом дише, що й большевики, що й прісної пам’яті царський чинуша…

В італійському посольстві сперш мова зайшла про Данте і Амічіса, поступово посол барон Авенацо розбалакався, нагадав навіть, що демократія венеціанська і торгові центри Італії ще в прадавні часи мали зносини з Україною. Щоправда, спочатку сказав «півднем Росії», та враз спохватився і сам себе поправив. А далі мова пішла про насущне, барон і Модест Пилипович, як перекладач від української сторони, по черзі, немов картярі, клали свої козирі на стіл – і кожен, кидаючи випробувальний погляд на суперника, свою карту вважав важливішою.

– Якщо Україна зможе створити більш-менш сильний уряд, то цим добре укріпить свій суверенітет.

– Ми ведемо боротьбу проти большевиків вже стільки місяців лише власними засобами. Без найменшої помочі. Хіба то не ознака сили?

– Це сильний аргумент.

– Щедрою рукою даються Денікіну мільйони, він може за гроші найняти добрих офіцерів. А в нас люди воюють не за гроші. Хіба це не доказ авторитету української влади?

– Антанта втомилася після чотирьох літ війни. Хай буде між нами, але Франція вже не хоче більше воювати, хіба енергійніше підключаться Румунія та Польща.

– Без бази – фронту проти большевиків не може бути. Україна ж є центром.

– Я буду телеграфувати до свого уряду про необхідність визнання суверенітету України і технічну допомогу,- сказав Авенацо насамкінець.

Того вечора втомлений, з посірілим обличчям, що за останні тижні витягнулося і осунулося, Матушевський чи не вперше поскаржився Левицькому:

– Робиш, робиш, а тої роботи ні попереду, ані позаду не видно… Всі погоджуються, всі кивають схвально головами, тільки помочі Україні досі ніякої.

Дві зустрічі в американському посольстві пройшли начебто успішно, але тут думки в колег розділилися. Посол Дроперс складав враження людини відвертої, без помпи і марнославства: сіли, закурили, розмову повели відразу без хитрощів і дипломатичних вихиляс.

– Мої симпатії однозначно на боці України.- пустив акуратне кільце диму від сигари Дроперс.- Але ж політика не тут робиться.

– Розуміємо, але сюди ми приїхали, аби просвітлити бодай трішки геть закаламучену і заплутану лихими людьми українську справу.

Швидше мова просувалася, коли з англійської перейшли на німецьку, непомітно встановилася атмосфера довіри і склалося враження. що всі тут давно вже знайомі. Особливо зацікавили Дроперса економічні викладки, які показали ступінь визиску України колишньою імперією.

– Я тепер все розумію. – пухкав димом Дроперс як паровоз, що набирає тяги.- тільки скажіть, яку реальну поміч ми можемо дати взагалі і чим я особисто міг би стати вам у пригоді? Ви здогадуєтеся, що Америка ні одного жовніра вам не направить, бо це викликало б протест у нашій країні.