Гість простягнув той казенний папір Модесту Пилиповичу.

– А щоб такий штраф сплатити, то хату й подворицю, ще й землю мав би продати… Коли ж плеснули у долоні, я всеньке уже зрозумів. Осадники давно намовляли, аби ту землю їм збув за безцінь, але ж то неможливо, парафія в нас небагата, землиця мою сім’ю підгодовувала, дякувати парафіянам, помагали її впорядковувати… То ж такий хитрий хід осадники вигадали, ще й лапувку, казали люди, судді таку нишком дали, аби не міг встояти від спокуси…. А до вас піти, даруйте мороку, парафіяни наші нараяли, пам’ятають ще старші, як в молодості ви їх лікували.

Модест Пилипович довго й прискіпливо вичитував той казенний папір, а врешті простягнув його назад гостеві.

– Навіть не знаю, чим тут помогти, я ж тільки лікар і вчитель,- Левицький дивився, як осувається обличчя священика по його словах, набігає тінь розпуки і відчаю, зеленої безнадії захистити себе і свою сім’ю. –Але є в мене товариш, що в цьому тямить поважно, Степура Григорій, він адвокат вельми чіпкий… З обіду, бо мушу в гімназію, давайте в нього зустрінемось.

Був то земляк Левицького, подоляни обоє, Модест Пилипович з Вихилівки, а Григорій Калістратович з-під Кам’янця. Але не лише земляцтво зв’язувало їх, в часи молодої української волі Степура став першим комісаром УНР на Поділлі, згодом губернським комісаром Слобідської України, піднявши повстання, вдруге комісарує на подільських землях. Та й у Луцьк Левицький потрапив завдяки Степурі, то він виклопотав місце викладача в українській гімназії, коли Господарча академія в Подєбрадах сипатися почала, захлинаючись від нестачі коштів. Сперш навіть розмістилася сім’я Модеста Пилиповича в свого земляка і товариша, згодом, як знайшли помешкання, то в гості до Григорія Калістратовича охоче приходив.

– Цього разу домашні пиріжки, рецепт власний, на жаль, досі не патентований,- жартувала господиня, припрошуючи і пригощаючи.

А по вечері під бандуру співали українських народних пісень, гарно і до ладу виходило в цього дуету – пані Степура в свій час закінчила Одеське музичне училище.

Від лихих вітрів, що на українську гімназію знімала і кружеляла ними нерідко влада, правничою стіною доводилося уберігати заклад Григорію Калістратовичу.

По обіді Левицький з отцем Макарієм зустрілися у Степури.

Адвокат довго читав судову ухвалу, вичитував, мовчки водячи папером очима, видавалося, впоперек, вздовж і навскосець, хіба тільки на зворотний бік аркуша не заглядував.

– Хитро писали крючкотворці,- врешті сказав Григорій Калістратович, мов то було єдиним вислідом його вивчення. – Гадаю, тут свідків підібрано таких самих непорядних, що від сказаного на слідстві побояться уже відступити. Не певен, що на Волині цю ухвалу нам вдасться якось перекинути – якщо дійсно була лапувка, то досі тим хабарем поділитися встигли. От що: чи не поїхати нам, Модесте Пилиповичу, у Варшаву? Прикиньмо бо, хто з наших старих колег підсобити здатен…

І вони взялися перебирати імена давніх своїх знайомих по уенерівських часах, перебирали, мов на долоні непровіяне зерно з-під молотарки, відсовували полову і щупле та хирляве в один бік, а зерня добрі і непобиті – в інший.

– До Романа Смаль-Стоцького, гадаю, найкраще,- наполіг врешті Левицький.- Він не тільки поважна постать, професор Варшавського університету, секретарює в Українському науковому інституті та є редактором там видавництва, він свій у клубі «Прометей»…Не закинув, говорять, нашу справу, клопочеться досі нею.

Отець Макарій було посунув руку в кишеню по гаманця.

– Звісно, то мають бути мої витрати.

Григорій Калістратович тільки очі примружив, мов хто перед ним порізав вельми кріпку і ядучу цибулину.

– Отче, ви десятки літ прощали всі прогріхи людям, то може і нам на один більше проститься.

Модест Пилипович знав, що Смаль-Стоцький підтримує добрі стосунки з багатьма найвпливовішими особами у варшавській еліті, в тім числі з Тадеушом Голувко, що очолював тоді прометеївський рух - перше об’єднання поневолених Москвою народів, що втрапили в радянську загородь. А ще Левицькому були знані слова Голувки, мовлені після ризького договору: «Ми зрадили українців, які були нам вірними братами у трагічні дні. Продовження війни тільки на два тижні і військові підрозділи Петлюри були б у Києві. І тоді Йоффе не тільки погодився б проводити спільні переговори з нами і представниками Петлюри, але була б визнана незалежна Україна. Й тоді йшлося б про рятування самої більшовицької держави». Відомо також було, хто і яку позицію займав 7 грудня 1919-го, коли в Бельведерському палаці Пілсудський розпочав переговори з Петлюрою опів на дев’яту вечора, а завершили їх о п’ятій годині ранку, хто складав текст телеграми в перші дні травня двадцятого року, надіслану Юзефом Пілсудським Симону Петлюрі: «Відбувається боротьба за нашу і Вашу свободу проти спільного ворога… Я переконаний, що порозуміння між Українською та Польською Республіками, закріплене спільною боротьбою, принесуть славу і довгий добробут обом народам».

Хоч і кажуть, що двічі в одну річку немислимо увійти, але три дні, проведені Левицьким і Степурою у Варшаві, зустрічі з тими, хто поруч ішов в найстрімкіші роки, стало поверненням в таке недавнє і таке далеке уже річище – там чиста вода струменіла, не замулена, не скаламучена очікуваною вигодою чи буденною користю, іржею кар’єри чи ще ницим якимось дріб’язком, там просто була джерельна вода; то правда, що текло те річище неймовірно прудко, на згинах породжуючи чорні вирви і круговерті, з яких вже ніхто не вернувся…Тих, хто вже не повернеться, і згадали вони в час варшавських зустрічей.