– Діло хазяйське, - з робленою байдужістю вийняв голова з-за халяви зошита, майже не дивлячись, щось черкнув у ньому.
– Ти хутірський, чоловіче. Бий, бригадире, димаря.

Бригадир, що стояв з виглядом марноти усього сущого на землі, так ні разу й не докинувши слова, тепер знову покірно підставив драбину і, шкарбаючи кирзаками, подерся на стріху.

Мати, що досі порпалася у хаті, зачула врешт шкрябанину і, виглянувши за поріг, зачудованими та округленими очима повела за бригадиром.

– А що, ти за бусла у нас на стрісі житимеш?

Батько злегка торкнув головине плече:

– Давай уже, напишу той папірець... Хоч перед жінкою не стидай.

– Е-е-й!
– загукав, задираючи підборіддя угору, до бригадира вдоволений голова.
– Злазь!

Бригадир озирнувся, хитнув головою з докором, не вимовивши й слова, лиш очі змучено відказали: “Дайте вже мені спокій”, а тоді, важко та сумно передихнувши, почовгав униз викривленими чобітьми з усохлими, задертими вгору носами.

– У колгосп тра’ писатись, - просто сказав батько.

– А за що нам кара ця?
– і жіночий лемент, мов за покійником, розлився на всю околицю.

"Ще ця вмішалася, як середа в тиждень, - блиснув з-під лоба спересердя голова, аж між його різноколірними очима іскри змигнули.
– Тепер і її вговорюй":

– Усі пишуться. На вас не зійшовся світ клином.

У присутності жінки батько куди пожвавішав і, розхоробрившись, навіть наважився смикнути сором’язливо голову за рукав.

– А мо’, уже на весну?

– Ти такий, як литовський ціп: і туди і сюди, - закипів урешт голова і владно кивнув бригадирові: - Бий востаннє комина цьому хуторянину.

“Як ви усі мені набридли”, - тихо відказали бригадирові очі, але сам він слухняно підставив під стріху драбину.

Так вовтузилися до самого вечора, і аж коли смеркло, при гасовій лампі, я пам’ятаю, як батько, слинячи хімічний олівець, накарлюкав заяву в колгосп. А де дінешся? Поруйнують димаря, здеруть дах - куди підеш з п'ятьма малолітніми дітьми?

Батько ще не міг сказати - добро то чи лихо так стрімко вривається вихором у тихе їхнє село. Він не боявся праці, не боявся навіть, що на спільний їхній клопіт хтось з великого кагалу позиратиме з-за вугла, він тільки не розумів, чому між ним і землею повинен стояти ще хтось - і це нерозуміння будило тривогу. А бачене за вікном тільки ятрило: клекотали вози, ревла худоба, мов на пожежу чи смерч, у валках-процесіях без хреста й хоругв йшли трудом згорблені люди, які, привалені негаданим, горбилися ще дужче до землі, нехитрої, пісної землі, в якій їхня доля, їхні радість і смуток;вони проходили мимо подвориці з нерозуміючими очима, як у безсловесної тварі, що її ведуть на забій, проходили, як біженці у минулі війни чи як предки їхні в давнину, рятуючись від татарського нашестя...

Очевидно, прості фінські люди, кладучи барвисті квіти на темний мармур могили свого уславленого вояка, мали чітке уявлення, від якої біди вберегли їх солдати Маннергейма. Ця біда у мого покоління і мене особисто, мов кадри кінохроніки зі старої подряпаної плівки, мигаючи, інколи постає перед очима. Уже невдовзі після організації колгоспу, в який “добровільно” записали батька, з пограбованих дядьківських клунь неподалік нашої хати збудували на пагорбі колгоспну конюшню-стайню і майже заповнили її так само “добровільно” усуспільненими кіньми. З тією конюшнею відбувалися дива дивнії: щожнив колгоспники накривали її свіжою, вилискуючою і пахнучою соломою, а вже десь із Різдва ту солому здирали і різали на січку худобі, аби не виздихала до першої паші. Весняні вітри гуляли поміж оголеними кроквами, і моторошно ставало від руїни. Неймовірно худі, - тільки кість, тільки скелет, обтягнутий шкірою, - підвішені на лійцях і вірьовках коні, бо якщо впадуть, то не встати їм довіку вже, дивилися на світ благальними і ображеними очима. У тих очах крізь обдертий дах відбивалося не тільки свіжовмите блакитне весняне небо, а й біль та німий відчай, у тих великих вологих очах, здавалося, єдиній живій частинці цього стражденного тіла, відбивалося і променилося незаслужене приниження голодом, невимовний крик до совісті людини - і ніхто нічого не міг зробити, допомогти, порятувати, і ніхто не міг витримати цього погляду безневинної роботящої тварини, і всі, навіть діти, винувато опускали очі.

А хіба тільки початок колективізації виписаний такими химерними сторінками? Добре пам’ятаю, як сільські дядьки, і батько при тім числі, різали на корені яблуні. Уряд Маленкова-Булганіна, уже по смерті Сталіна, обклав селянина такими щедрими податками, що краще було зрізати садовину, аніж мала вона давати людині красу і користь. Сьогодні молоді люди не уявляють, як можна вистояти в кілометровій черзі за хрущовським хлібом (на одні руки - не більше двох хлібин), жовтуватим від домішок кукурудзи хлібом, який чомусь черствів на очах.

Кілометрові черги за хлібом, у яких, траплялося, люди непритомніли, були на початку шістдесятих років. А чи доводилось сучасному читачеві харчуватися з “магазину об’їдків”? Певен, що абсолютна більшість читацького загалу уявлення зеленого не має, що це таке, або вважатиме їх закладами для бомжів, якимись харчовими “секенд хендами”. А я та моя дружина, як і тисячі киян, охоче ходили два роки по “об’їдки”. Так називалися магазини для працівників ЦК Компартії України. Вони були закриті для всіх простих смертних, окрім членів сімей апарату ЦК, і тільки один день на тиждень відкривалися для людей без спецпосвідчень. Люди, зрозуміло, охоче змітали недорозкуплені “об’їдки” високопоставлених осіб, а далі... далі завозилися нові дефіцити, оновлювався асортимент і треба було знову чекати відведеного дня.