– Але чому я?

– Для участ в шоу м була потрбна звичайний пересчний громадянин. Такий соб пар-хд. Люди бльше спвпереживатимуть за реального персонажа з того середовища, що й вони. Тут з'являшся ти, такий же звичайний простолюдин, який раптово вдкрива у себе здбност. Хороша зав'язка, чи не так?

– Я розумю, завдяки генератору я мг бачити т видння. Але як пояснити цю здатнсть, коли я був вдома?

– Швидше всього в однй з сусдських квартир вони встановили такий генератор.

– Судячи з первинно мети програми, - продовжувала вона, - полон свдомост та вол кожного громадянина суспльства...

– Еусоцальний соцум - найкраща форма суспльства, - перебив я додав, - не пам'ятаю, хто сказав.

– Саме так. Ти вже не такий тупий, як гадало мо кервництво.

– Мен важко уявити, яким буде майбутн. Право вибору - найцннше, що в людини. Тож ми все зробити, щоб не допустити дану програму до реалзац.

Вона пдвелась з лжка , здавалось, дивилась мен в оч, але в темряв н я, н вона не могла бачити х. За секунду вона запитала:

– Що обираш ти? Мо завдання лквдувати загрозу, тебе. Але я здатна вибирати, я бачу, що ти став жертвою манпуляцй та пдступв. Тож моя пропозиця ходмо з мною. Пд захистом Опозицйного Альянсу ти будеш у безпец.

– В табор повно урядових спецагентв, озброних до зубв. Хба це реально втекти звдси?

– Я ж якось дсталась сюди. Не бйся, стежина з боку лсу охороняться найменше.

Вона пшла до протилежного боку намету, звдки вона проникла в мою обитель. Я продовжував сидти на лжку.

– Ти йдеш?

Секунду повагавшись, я пдввся попрямував за нею.

Ми пробирались крзь заросл ожини. Злва вд нас виднлись лхтар на сонячних батареях, як освчували шлях до рки. Потм ми повернули праворуч, темрява все згущувалась попереду, а лхтар мерехтли згасаючими вогниками позаду нас.

Поруч чувся шум рки. Моя супутниця не видавала майже жодного шуму. Пд швидкими та м'якими кроками, як в кшки, жодна глка не посмла трснути. Чим я, звичайно, похвалитися не мг. У темряв доводилось дивитись то пд ноги, то попереду себе, щоб не спткнутись чи не залетти лицем в галуззя глок, як нам значно уповльнювали шлях. Коли глки можна було розсунути й безшумно проповзти пд ними, то з-пд нг постйно щось ламалось, трскало приносило дискомфорт як мен, так мому рятвнику. й навть доводилось клька разв зупинятись штурхати лктем в бк, мов "буть тихшим". Та, як я не старався, нчого не виходило.

Врешт ми вдйшли достатньо, щоб нас не було чутно. Тепер ми могли бгти по невеликй просц, яка росла нагор глибоко балки. Темрява розрджувалась. Скоро буде свтанок.

Ми спустились вниз, щоб перескти балку вийти до рки.

– На тому боц рки на нас чека пдмога. Вони витягнуть нас звдси. Нам треба дйти до балки перейти рку. Давай не зупиняйся!

Я погоджувально кивнув кинувся й вслд.

Вона вже була нагор протилежного боку балки, стояла спиною до мене. Невже нарешт виршила почекати на мене, подумав я. Карабкаючись на схил, чпляючись руками за корння та кущики брусниц, я вдчув, як до тм'я мо голови приставили щось холодне. Це було дуло пстолета.

– Куди це ви так поспшате?
– шкрячись, нацлив дуло спецагент.
– Невже зйомки закнчились?

Я не мг нчого сказати. Вд несподванки на мить я втратив здатнсть про щось думати.

х було тро. Дво з них були озброн автоматами. Шансв на вдалий опр в нас не було. Лишалось змиритись з долею. Опозицонерка лише мовчала, якись спокй та байдужсть були в не на обличч. Це вселяло надю, що в не план. Принаймн мен це найбльше хотлось.

– Повстансько курво, де тво братки? Ти точно не сама, давай колись, - спецагент вдарив рукв'ям пстолета по обличчю. З губи бризнула кров.

Вона сплюнула, але це не розкололо.

– Забирайте х звдси тягнть до машини.

Як виявилось пзнше, до мого взуття був прикрплений GPS-передавач, за допомогою якого вони нас вистежили просто наздогнали на автвц по лсовй дороз.

Ми стояли посеред табору з зв'язаними за спинами руками. Позаду нас дотлвало багаття, даючи ще достатньо тепла, щоб згрти в цей холодний непевний ранок. Сонце ще не зйшло, але довкола була достатньо свтла, щоб розрзняти риси облич наших загарбникв.

З найбльшого намету вийшов режисер у супровод ще двох озброних автоматами людей.

– Що ж вам не сидлось в намет? Ви тепер не уявляте, як ускладнили наше дло. Прийдеться припинити наш зйомки,- з награним сумом сказав вн.

У цей час почало сходити сонце. Я вдчув, як мою голову огорта дивний тиск. Спочатку слабкий, але наростаючий. Мен запаморочилось в голов, один з солдатв пдхопив мене допомг втриматись на ногах. Дивне поколювання поширювалось все дужче дужче, здавалось, по всй черепнй коробц, та ба навть нижче, аж до ши. Зр почав зникати. Дивна пелена окутувала мо поле зору, залишаючи видимим лише окрем клапт видимо реальност. Останн, що я почув, був шум рац на грудях директора: "Говорить доктор. Генератор увмкнено, як домовлялись, пд час сходу сонця. Прийом"