— Я все дізнався, сеньйоре, — тихо проказав він іспанською.

— Ви неймовірно гарна, — прошепотів Тьомик англійською, скориставшись тим, що дон переключив свою увагу на Хорхе.

Я розривався між тим, щоб підслуховувати шемрання Хорхе та пильнувати Тьомика, який безцеремонно фліртував з хазяйкою, паралельно роздумуючи про те, що, може, ще не пізно й ліпше зараз вискочити з-за столу й чкурнути в напрямі Мехіко. Скільки там тої дороги? Якихось нещасних 40 миль! До ранку добіжимо.

— Поселилися сьогодні зранку, — продовжив Хорхе. — Один з них німець, інший — швед. По-моєму. Де й коли вони нагребли стільки землі — поняття не маю. Але… — ось у цьому місці, пам’ятаю, у мене ледь серце не вискочило з грудей, — …з документами на землю все гаразд. Її потрібно брати, доне…

— Ти впевнений?

— Так, доне.

«Гарна робота, чувак», — подумки похвалив я сам себе, полегшено зітхнувши. Однак розслаблятися не було часу: Тьомик уже повним ходом налягав на донью Розу.

— Як щодо того, щоб викурити по сигарі на веранді, помилуватися зоряним небом і поговорити про справи? — запропонував дон, хоч звучало це, швидше, як наказ, аніж пропозиція.

— Із превеликим задоволенням, — сказав я, вхопивши Тьомика за лікоть.

— Я не палю, — сказав Тьомик.

Я сильніше стиснув його лікоть.

— Я не палю! — загорлав він, рвучко вивільнивши руку.

— Мені достатньо й одного з вас, — засміявся дон.

— Але ми працюємо тільки вкупі, — рішуче відказав я і силоміць витяг напарника з-за столу; донья Роза сердито надула губки, змірявши мене сповненим ненависті поглядом.

Ми вийшли на просторий балкон, заставлений мармуровими вазонами з різними екзотичними квітами. Тьомик ображено сопів. Дон Педро запропонував мені сигару, запалив свою, а далі витяг з папки, яку приніс йому Хорхе, один з моїх «мокрих» актів на землю.

— Я волів би почати з оцього шматка, — він подав мені папірець.

Я прийняв документ обома руками, міцно притисши лікті до тулуба, щоб не видати зрадливе тремтіння кінцівок. То був той самий злощасний кусень землі під номером AJ317, з якого усе почалося. Судячи з опису, наділ розташований десь зовсім поряд з володіннями дона.

— Я купую цей пай, — безапеляційно відчеканив дон Педро. Він не сказав «чи не думали ви про продаж цього паю?» або ж «я міг би купити цю ділянку». Ні. Його тон не допускав жодних заперечень. Однак я ладен був продати землю прямо зараз, не торгуючись, навіть за півціни, аби тільки якнайшвидше дати драла з цих хоромів. Тьомик стояв поряд і вдавав, що уважно слухає дона, хоча очима мацав і роздягав сеньйору Розу, що зосталася сидіти за столом, кокетливо схиливши голівку набік.

— Я не проти, — стримано відказую донові.

— Я знаю, — дон хижо усміхається, а тоді незворушно називає ціну: — П’ять мільйонів песо.

Тут у Тьомика аж очі на лоба полізли. Схоже, на кількадесят секунд він забув навіть про донью Розу. Я відчував, що він ще, чого доброго, зомліє від почутої цифри. Геть-бо непристосований хлоп до справжнього бізнесу. Особисто я ніскільки не вразився і промовчав.

— Непогана ціна за такий шмат, — перервав хвилинну мовчанку мексиканець, чи то здивовано, чи то розгнівано звівши на переніссі брови. Я кивнув.

— Ось це завдаток, — безбарвно продовжив дон Педро. — П’ятсот тисяч песо. Завтра мої люди зв’яжуться з вами і переведуть на рахунок решту. Підготуйте усі документи для передачі землі у мою власність.

Мексиканець дав знак Хорхе, і той слухняно поставив на білосніжний гіпсовий парапет відкриту спортивну сумку «Nike». Я обережно зазирнув всередину. В ній лежала ціла купа перев’язаних пачками мексиканських банкнот. Ціла купа! Я ще ніколи не бачив стільки готівки відразу.

— Можете перерахувати, — буркнув дон.

— Ні, дякую. Ми вам віримо.

Якусь мить я вагався, не знаючи, що робити далі. Я відчував, що донові Педро відомо все про нафту, тобто, що її там немає, і розумів, коли покладу руку на сумку, назад вороття уже не буде. Одначе, панове, я не з тих, хто відступає, маючи перед носом півмільйона мексиканських песо. Застебнувши блискавку, я рішуче прийняв сумку до своїх рук.

Дон Педро наче прочитав мої думки.

— Навіщо були оті ваші розмови про чорне золото? Ви ж не гірше за мене знаєте, що в тій землі немає ні краплини нафти, навіть якщо просвердлити дірку до самої магми, — жорстко проказав магнат, наче вичитуючи неслухняного хлопчака, який ненавмисно розбив вікно його маєтку.