— Маєте рацію, сеньйоре, — знову перебив мене Тьомик, — це вже наша земля.

— …з нафтою? — черевань лукаво прижмурив око.

— Так! Ги-ги! Ой… — блискуче зіграв Тьомик. — Ні. Я мав на увазі без нафти.

— І з якого такого дива, дозвольте поцікавитися, два європейських хлопчики надумали розжитись на цілий аеродром абсолютно неродючої землі — землі без нафти — в сорока милях від Мехіко? — уїдливо просичав мексиканець, розглядаючи інші акти на землю. — Я трохи знаюсь на землі, хлопчики, тому скажу вам прямо, що це нікудишнє капіталовкладення.

Я відчув, що Тьомикова шаманська здатність притягувати неприємності на наші голови запрацювала на повну котушку. Я знав, що він зараз ще трохи напустить туману, як ми з ним і домовлялись, а потім зізнається знічев’я, що в землі щойно знайшли нафту і ми не проти перепродати наділи. Але моя інтуїція, мій проникливий внутрішній голос верещав, наче кіт, якому защемило хвоста рейковими стрілами і на якого з туману, чмихаючи і чахкаючи, насувається поїзд. «Чуваки, без образ, але збирайте свої манатки, біс із ними, з грошами, і валіть звідтіля на хрін!!!» — волала моя інтуїція. І знаєте, дуже рідко вона отак волає, і ще не трапилось жодного випадку, щоб я міг у ній засумніватися.

Тож я вже рішуче підняв руку, наладившись схопити Тьомика за барки, згребти наші документи і посунути геть. Коли мексиканець обізвався знов:

— А я, до речі, дон Педро. Педро Сесіліо Рамірес, — три останні слова прозвучали у моїх вухах, наче виляски батога.

У голові пронеслося вчорашнє повідомлення від Хосе Акуньї: «… найбагатший землевласник Мексики». Після цього у мене в очах, мабуть, проступили відлиті із золота значки «$», як у Скруджа МакДака з диснеївських мультиків, і я неквапливо відвів руку.

— Я — Боб, а це мій напарник — Джейк, — дурнувато представив нас Тьомик.

Я мовчав, втелющившись у обличчя дона Педро. Той теж мовчав і не відводив очей. Якийсь час ми наче мірялися внутрішньою силою один з одним, зчепившись поглядами.

— Son gilipollas! [9] — зненацька випалив дон іспанською прямо мені в лице.

Жоден м’яз на моєму обличчі не смикнувся. Я відразу зметикнув, що він перевіряє, чи розуміємо ми іспанську. Я, як і раніше, стримано відказав англійською:

— Перепрошую, сеньйоре, ми не настільки знайомі з іспанською, щоби…

— А… Ні, нічого… Краще розкажіть, що ви, в біса, там нарили.

— Там є нафта, — сходу випалив я.

— Ти що? Пс-с… — прошепотів Тьомик, награно прикриваючись долонею.

— Земля неродюча, але в надрах лежать мільярди барелів чорного золота, — продовжив я, відразу беручи бика за роги. — То золота земля, сеньйоре Рамірес.

— Тоді чому ви розказуєте це мені? — спитав дон.

— Взагалі-то ми не нафтовики, ми лиш геологи-розвідники. У нас немає ні капіталу, ні засобів, щоб витягти звідтіля нафту. Ми випадково натрапили на поклади, мерщій скупили ділянки, а зараз не проти перепродати землю, — удавано прямодушно відповів я.

Дон Педро душив мене прискіпливим поглядом колючих очей. Але я вже твердо вирішив прийняти цю гру, а там, думаю, нехай вже що буде.

— Це добре, — нарешті промовив він, — це дуже добре…

У цей момент чорнопикий богатир у костюмі та малинових туфлях схилився над диваном і щось прошептав на вухо дону. Дон Педро мляво усміхнувся і впівголоса відказав, перейшовши на іспанську:

— Говори іспанською, Хорхе. Вони, схоже, нічого не тямлять по-нашому.

Далі вони перекинулися кількома дуже тихими фразами, але я все одно їх розчув.

— Тут від створення світу не було нафти, окрім тої, що приходить по трубах від океану, доне. Ці дві біломорді собаки дурять вас, сеньйоре, — сказав Хорхе.

— Я знаю, — відказав дон Педро. — Не розумію тільки, як ці жовторотики могли подумати, що я поведусь на таке?

— Але й без нафти це добра земля, доне.

— Ага, carramba, це гарна земля. Я потягну час, а ти вивідай, хто ці два цуцики, і ретельно перевір усі документи на землю. А там вирішимо, що з ними робити.

Тоді дон Педро повернувся до мене і промовив англійською:

— Запрошую вас обох, сеньйори, приєднатися до мене під час вечері. У мене чудовий будинок за містом. Я маю до вас непогану ділову пропозицію.

— Дякую за люб’язне запрошення, — почав був я, — але…

Мені здавалося, що в цей момент мексиканець розтинає мене на шматки своїм поглядом. Я вже не боявся його — я ж сказав, що вирішив прийняти цю гру, — однак я зовсім не мав бажання лізти на ворожу територію.