— Що це? — далі сміявся молодик.

— Це, брат, бомба, вічний двигун, я їх усіх порвав, розумієш? Ми зараз впроваджуємо це через бюджетний комітет, проб'ємо інвестування, зробимо відкат у фракцію, а там і спонсора випустять. Ех, брат-брат, — Сєва приобійняв Івана, — тільки та революція чогось варта, яка вміє захищатись. Почитаєш потім як-небудь, — діловито сказав він, забрав у Івана пляшку і швидко її допив. Іван розгублено дістав дипломат, витяг звідти прес-реліз і простягнув Сєві: тримай, — сказав, — на, це від мене.

— Ділова документація? — з розумінням переглянув прес-реліз повновидий Сєва, — технічні характеристики?

— Там є номер нашого факсу, — пояснив йому Іван, — у разі чого — звертайся, ласкаво просимо.

— Ех, брат, — розчаровано сказав на це Сєва, — тут же по-англійськи, а я ж німець, я ж з Донбасу.

— Німець?

— Ну да, — молодикова повновидість набрала печальних обрисів, — з четвертого класу вчив — зайд берайт, іммер берайт, ес лебе ернст тельман, розумієш? — На, тримай, — Іван знову відкрив дипломат і дістав звідти роздруківку. — Це переклад.

— Ага, — Сєва обхопив пальцями роздруківку, — розумію, — з повагою сказав він, побачивши схему котла.

В міжнародному аеропорту міста Будапешт Івана накрило, стюардеса йшла вздовж салону і відв'язувала українських дипломатів.

— Ладно, брат, — сказав Сєва, — пішов я, мене товариші із угорського ЦК мають зустрічати. Пам'ятай — самозамінність капіталу як такого! — Він пом'яв Івана в повновидих обіймах, буцнув ногою порожню пляшку з-під абсолюту і пішов на вихід. Іван пішов за ним. За Іваном попхалась недодушена бабуся. В Будапешті йшов дощ.

В аеропорту Севу зустрічали цигани. Попереду стояв циган із гітарою, до червоної сорочки у нього був пришпилений червоний бант, поруч із ним стояв циган із цимбалами, позаду перегукувались кілька строкато одягнених жінок — без інструментів, але з готовністю в будь-який момент підспівати. Сєва побачив циган, ага, викинув угору пухко стиснений кулак, камарада, ес лебе ернст тельман! Циган із бантом торкнувся струн, його напарник ударив по цимбалах, усі заспівали інтернаціонал.

Свідомість до Івана повернулась наступного ранку в готелі. Над ним стояли дві жінки в строгих костюмах.

— Містер Лихуй? — спитали вони, — хауз оф зе дез?

— Я, я, — відповів Іван і попхався до конференц-залу.

— Слухайте нас, — говорили йому по дорозі жінки, — сьогодні другий день конференції. Ви виступаєте третім.

— Можна четвертим? — запитав Іван.

— Ні, — жорстко відповіли жінки, — четвертим виступає представник сіоністів, якщо його виступ переставити, буде скандал.

— Якщо я вам тут наригаю, — сказав Іван, — теж буде скандал.

— Все буде добре, — сказали йому на це жінки, — де ваша презентація? — Іван мовчки віддав їм диск — А тези? — запитали жінки.

— А тези? — погодився з ними Іван і почав копатись у кишенях нового, але вже пом’ятого плаща. А тези? А тези? — думав він із відчаєм, перебираючи в руках авіаційні квитки, митні декларації рекламні буклети готелю і купу якихось листівок. А тези? Чорт, раптом зрозумів він, — я ж їх учора Сєві подарував, на пам'ять, чорт.

— Це? — нетерпляче запитали жінки, побачивши в його руках листівки, вихопили одну і, втративши до Івана інтерес, пішли в прес-центр. Іван побрів за ними, до виступу лишалось пару годин, можна було спробувати щось зробити. І він не придумав нічого кращого, як із прес-центру передзвонити на фірму. Трубку, як і слід було чекати, взяв дядя Гриша, а, малий! Загарчав він долетів, курва!

— Дядя Гриша, — почав Іван, намагаючись добрати слова із тієї порожнечі, котра утворилась у нього під горлом, — дядя Грища, ви б не могли мені зараз на цей номер факсом скинути текст презентації?

— Малий, — роздратовано закричав Гриша, — ти там шо, я тобі шо!

— Ну, дядь Гриш, — заплакав Іван, — ну дуже треба.

— Ну, шо ти, малий, — Гриша відчув серйозність ситуації, — ну, ти шо? Ти зрозумій — я тобі вислав би цей блядський факс, але я не вмію — я їх лише отримувати навчився, так що без мази.

Іван навіть спробував поговорити із представником сіоністів. Той привітно усміхався до Івана і говорив угорською. І тут закінчив свій виступ другий доповідач. Іван облився холодним потом і пішов на сцену. Потоптався під екраном, набрав повні легені повітря, дістав із кишені Сєвину листівку. Значить, що, думав він, значить, так, хвилин п'ять можна буде робити виступ, наприклад, привітатися з ними, передати привіти, заспівати гімн. Зрештою, можна оголосити хвилину мовчання, це вже буде шість хвилин.