Мармура мовчки кивнула, ніби затверджуючи клятву. Не те щоби її зовсім попустило, але світ навколо став приємнішим. Захотілося їсти. Мармура відкинулася на бильце кухонного диванчика і підкотила рукави старої піжами. Беконті уважно подивилася на неї. Розпатлана і бліда, Мармура виглядала беззахисним звірятком. Жовте світло нічника м'яко впало на вперту лінії підборіддя, від чого обличчя дівчини означилось тихою жертвенною красою. Якась тепла приємна хвиля піднялась від живота Беконті до самих вух. Крильця її носика ледь ворухнулись.

— Ната-а-ашка, — промуркотіла вона, вперше за багато часу називаючи подругу «цивільним» іменем.

— Що, Бекі?

— Ти така киця.

— …?

— Ніжна маленька кицька.

— Кицька-шмицька, — хмикнула Мармура. Їсти їй перехотілось. Вона вже здогадалась, що буде далі.

— От скажи, за кого ти мене маєш?

— За класну дєвку.

— Так, кицько, я класна дєвка. Дуже-дуже класна, — посунулася Беконті. — Я тобі подобаюсь? — Вона зробила ще один рух плечима, і халат трохи сповз, оголюючи її тверді груди.

— Ти красива… — зітхнула Мармура. Життя, яке раптом ускладнилося, почало вимагати дорослих жертв. Вона згадала порнографічний фільм, який три дні тому дивилася разом із Беконті і ще двома дівулями з компанії подруги. Те, що вона побачила у фільмі, не викликало в неї жодного сексуального бажання. Навіть навпаки. Але життєвий досвід Мармури підказував: чисто неприємних попандосів не буває. А якщо і бувають, то довго не тривають.

Беконті підвелася. Дуже повільно, вигинаючи спину і закидуючи за неї руки. Вона дозволила халату повільно сповзти з її рук, стегон і впасти на підлогу. В Беконті справді було гарне тіло. Мармура завжди мріяла мати таку гнучку талію, такі довгі ноги і такі виразні м'язи на животі, як у подруги. Беконті заклично облизала губи, провела руками по грудях і стегнах, ніби підкреслюючи їхню досконалість, а потім запитала:

— Смачненьке тільце, правда ж?

— Так, бачу. Стоїть. Хто б це міг бути? — Доглядач теж підійшов до вікна.

— Але ж він не ховається… — промурмотів Корецький.

— І не виявляє ворожих намірів, — зауважив Лавр. — Може, хтось із ваших. Подивіться уважніше.

А про себе подумав: «Ні фіга ви там не побачите. Темно, і ліхтар на в'їзді світить йому у спину. Видно лише силует. Скоріше чоловічий, аніж жіночий».

— То чого він там стовбичить? — доглядач рішуче взявся за віконну ручку. — Якщо він наш, то знає, де двері.

— Ви що, вікно хочете відчинити? — Свіритень підняв руку, немов хотів зупинити доглядача, але передумав і звернувся до Лавра: — Ні, ви подивіться, він хоче відчинити вікно. А як той стрілить?

— Навряд чи, — заспокоїв графа Лавр. — Якщо, звісно, він не ідіот, стріляти не буде. В нього надто невигідна позиція.

Тим часом брат Олександр відчинив вікно і крикнув:

— Що ви там робите?!

Лавр скористався нагодою і спробував підсвітити силует своїм ліхтариком. Хоча відстань від вікна до незнайомця була не меншою за тридцять кроків, світловий промінь впевнено вихопив з темряви світловолосого чоловіка у шкіряному одязі з червоним мотоциклетним шоломом у руці. Прибулець підвів руку у вітальному жесті.

— Це ж Пітер! — басовито і радісно вигукнув граф.

— Ага, — погодився Корецький.

— Пітер, йди наліво, ми тобі зараз відчинимо! — прокричав Свіритень, склавши з долонь рупор.

— Не кричіть у вухо, — проскрипів до графа доглядач. — Я його не знаю. Хто він?

— Це наш перевірений брат. — Свіритень переконався, що світловолосий рушив у правильному напрямі, і долонею витер піт з лоба. — Але й замутив Роман паніку. Я аж в змокрів… Брате, я вас прошу, зачиніть те вікно, бо мене зараз продме.

— Перевірений, кажете, — похитав головою доглядач, ставлячи склопакет на фіксатор. — Ну-ну… А звідки він?

— З того місця, де панує гармонія, — випередив Свіритеня Корецький і виразно подивився на старого мисливця.

Той кліпнув очима. Потім енергійно кивнув, наче погоджуючись із чимось ясним і зрозумілим. Доглядач кинув швидкий погляд на Корецького.

Лавр подумки посміхнувся: «Дощ іде!» Його все ще дратувала ця дитяча конспірація. «Зрештою, — вирішив він, — вони мають рацію. Традиції в них давні. А давні традиції завжди напружені і бундючні».

Уся компанія рушила відчиняти двері прибульцеві. Коли той увійшов до храмового вестибюлю, Лавр зауважив спортивну статуру «перевіреного брата» та його шкіряну куртку-балон, покрій якої дозволяв приховати і кобуру автоматичної зброї, і розвинені м'язи професійного бійця. На вигляд Пітерові було років тридцять-тридцять п'ять. Його ріденька, солом'яного кольору борідка прикривала шрам, що тягнувся від середини підборіддя аж до лівого вуха. На круглому обличчі Пітера ніби застиг вираз веселої і привітної вдоволеності. Погляд його здавався розконцентрованим і повільним, але Лавр уже зустрічався з майстрами таких напівсонних поглядів. Він без довгих вагань класифікував прибульця як потенційно небезпечного персонажа. А той посміхнувся назустріч консультантові з питань безпеки, простягнув йому руку і відрекомендувався: