«Розкішний ресторан» у більшості азійських країн (боронь Боже вставити в цей список Японію чи Сталіцу-Маскву!) зазвичай таки пропонує розкішне їдло і смішні ціни. До прикладу, ми втрьох тоді поїли в Gadjah Wong на 15 доларів. Весняна курка в кокосовому молоці, бамбуковий салат, смажений із овочами й морепродуктами рис, соус чілі – фак, на ту згадку мене розбирає застарілий гастрит. (Треба таки випхати дупу надвір і сходити на Eberswalder Strasse схряцати хоча би каррі-вурст [27] в Коnnоррке's Іmbiss. Інакше голодна дірка в животі розшириться до неймовірного і проковтне мене всю з головою. Щось на зразок хрестоматійної картинки Уробороса).

Поверталися додому ми в старому синьому таксі «Блакитна Птаха». Майнес принципово не користувався новими й справними машинами. Філантроп-мазохіст.

– Зупиніться тут! – раптом попросила Сінта. Вийшла й попрямувала, колишучи філейною частиною, до крамнички з DVD напрокат. Повернулася невдовзі з кульочком і коробочками в ньому. Два японські еротичні (порно?) фільми, один індійський мелодраматичний. Солодкий певно, як її парфуми.

– О, ти взяла «Манзурове Весілля»? – радіє Майнес. – Доста хороше кіно. Я чув про нього.

(Ковтаю свою жовч. Не дуже смачно. Я теж читала про це кіно).

– А це що? – беру в неї японську еротику. Дивно, здається ж, заборонено таке в ісламській країні. Тут же навіть сцени поцілунків «з язиком» вирізають. Гм, окі-докі, в танцівниць свої зв'язки. Якщо тут поліцейські продають амфітаміни підліткам, чому би такій невинній штучці, як псевдо-підліткова еротика, не зачаїтися під якимось благопристойним прилавком?

Сінта мовчить і, можливо, червоніє. Не можу сказати цього напевно – в машині темно і… Боже, яка я тупа – у Сінти ж темна шкіра.

Відтак зненацька вона починає пристрасно обіймати Майнеса. Хапає його за волосся, нахиляючи голову назад, впивається йому в губи.

– Уй-йой-йой… – кажу я, співчутливо кривлячи мармизу. Мені аж самій заболів той нещасний Майнесовий скальп.

Сінта зневажливо дивиться на мене. Власне, я вже вивчила порядок чергування її поглядів у мій бік:

– зневага

– томність

– ненависть

– тріумф

– виклик

– гіпер-демонстративна байдужість

– гіпер-демонстративна небайдужість

– зневага.

І так по колу. В мене вже виробився умовний рефлекс – під час таких експресивних інспекцій мого хряцала я солодко й широко позіхаю.

– Whatever, Сіnta [28] …

Ми виїжджаємо за межі міста. Хоча навряд би ви це помітили, не знаючи. Все це місто – просто мале село з низькими хатками, що росло-росло і розрослося. Тут до біса студентів і зовсім мало чистого повітря. Тут не зелено в сухий сезон. Зате у вологий цілими днями хєрачить дощ. Тоді хоч можна дихати.

Майнесове село – як червоподібний відросток того ж міста. Рисові поля (бо ж село) і купа початих будівництв (бо Ява). Врешті-решт, ми вдома. Сінта бігом біжить до манді [29] , хлюпотить там, співає (непогано, до речі, співає), вибігає і кидається на ліжко в Майнесовій спальні, попередньо не захряцнувши за собою двері. – Що це сьогодні з нею? – питаю я французькою.

– Все в порядку, – знизує плечима Майнес, але чомусь ховає очі.

– Ну ОК тоді, добраніч.

Я йду чистити зуби. Мити грішне тіло стає чомусь впадло, хоча треба би – холодна вода корисна. Не переконливо. Плентаюся до своєї спальні й завалююся в одязі на ліжко.

– Да, Ката, успіху! Заснеш ти тут. – о, я вже базікаю сама до себе. Паздравляєм…

До просто скрипіння ліжка за стіною починають додаватися несамовиті верески Сінти. Бідний Майнес. Йому, відов, незручно там, він хлопчик скромний.

На п'ятнадцятій хвилині волань мені реально хочеться її убити. Якого біса так виглуплятися – я всього-навсього колишня його дівчина, бляха. І ще я просто нормальний пацан. Втім, останнього переконання стає не надовго.

– Да-да, так тобі всі і повірили, ідіотка! – кричу я, щоправда, українською. – Хочеш сказати, що ти там кінчаєш усі півгодини поспіль? Дура дурна! Дай поспати!

Вони затихають. Чується її смішок. Мені дико шкода, що зараз ніч і я не можу просто так поїхати світ за очі з цього гівняного села. Від жалю до себе починаю плакати. На тому й засинаю.

Мені сниться, що я – тьотька на носі корабля. Тобто дерев'яна богиня. Буття тим символом морської удачі мене напружує. Я хочу рухатися, а не так тупо стовбичити й не ворухати руками-ногами. «А-а-а!» – я роблю спробу вивільнитися, але намарно. Зненацька з моря до мене виринає ще один корабель із такою ж богинею на носі. Тільки чорною. І, на відміну від мене, наблизившись впритул, вона може рухатися. Застрибує мені на шию, обвиває стегна своїми ногами, треться об мене, дихає мені в лице гарячим подихом. Усе її тіло якесь липке і нестерпно гаряче. Мене дратує така моя цілковита пасивність, а вона тим часом починає лизати мені вуха, ніздрі, повіки, шию. «Головне – не дати їй мій рот. Бо через нього вони зазвичай висмоктують душу» – думаю я уві сні і тут же дивуюся, звідки я знаю про це «зазвичай».