І так довго тривала тиша, в якій мурашині голоси зливалися з потріскуванням палаючих свічок, що я заплющив очі й придумав собі казку, в якій я був уже великим і дорослим і в мене теж був день народження. І будинок був іще більший, ніж цей. І стіл був таким великим, як оця кімната, а на столі лежав величезний торт, на якому так само красиво було написано: «З днем народження, Вільяме!», і торт було прикрашено високими красивими свічками із жовтого воску, такими ж, які запалюють по неділях у нашій церкві. И цих свічок було більше, їх було двадцять чи навіть тридцять, і вони палали так яскраво, що гості мружились і відверталися від яскравого світла обличчями одне до одного і мовчки всміхались одне одному, тому що говорити при палаючих свічках дозволяється тільки з Богом. Казка придумалася дуже хорошою і доброю, тільки в цьому казковому дні народження мені ніхто нічого не подарував. Тільки величезний торт і високі-високі свічки, які так довго горіли, що тиша, яка настала, навіть зупинила старий настінний годинник. І язички полум'я опускалися все нижче і нижче, аж поки торкнулися рожевого крему, а коли торкнулися – за вікном заграла музика і святковий феєрверк розкидав навкруги вогняні бризки, й одразу стало так світло, як після сходу сонця. Але яскраве світло феєрверка повільно погасло, й так само повільно затихла музика, і знову в темряві, що настала, голосно зацокав настінний годинник. І хтось квапливо запалив газову лампу, гості заворушилися, заговорили. Дядько розрізав мій величезний торт на багато маленьких шматочків, і на моїх очах він почав зменшуватися та зникати. А моя добра тітка з Блекпула, відкусивши шматочок тортика з моїм кремовим ім'ям, повчально сказала, що за традицією іменинник сам має гасити свічки на іменинному тортику. Потім вона взяла в руку свічку, запалила її, почекала, поки та розгориться, і дмухнула на маленьке полум'я. Від згаслого ґнота піднялася вгору жалібна цівка диму. «Ось так потрібно, Віллі! – сказала вона. – Це приносить щастя!» – «А що таке щастя?» – запитав я. «Щастя, – відповіла тітка, – це коли ти з одного разу загасиш усі іменинні свічки!» Після цього вона знову запалила загашену свічку й піднесла її до мого обличчя. Я провів пальчиком по теплому, ніжному воску. «Ну ж бо, хукай! – попросила тітка. Це було схоже на гру. Я навчився хукати трохи мимо, так, аби вогник не гаснув, а як би танцював. Шкода, що моїй тітці гра не сподобалася. Вона сама загасила свічечку й подивилася на мене з докором. А за столом було весело, всі жували тортик, пили чай, сміялися, розмовляли, й тільки тато, всміхаючись, дивився на мене. А тітка з Блекпула скривджено відвернулась і щось розповідала моїй мамі. І знову мені здалося, що я почув мурашині голоси, мені здалося, що мурашки з нашого саду навіщось гукають мене. Мені здалося, що я їм дуже потрібний, і я запитав тата, чи може він виконати моє іменинне бажання. Тато розсміявся, й гості розсміялися теж. «Звичайно, – сказав він, – але сьогодні ти маєш висловити своє найсильніше, найпотаємніше бажання. Адже такий день буває лише раз на рік». Гості принишкли й вичікувально дивилися на мене. «Тату, – сказав я, – дозволь мені забратися на підвіконня й самому відчинити вікно!» Всі заусміхалися. «Що ж робити! – розвів руками тато. – Дозволяю!» І він підвівся, відсунув із вікна важкі гардини й відійшов трохи вбік. Я взяв свій стілець, підтяг до вікна, заліз на нього, а з нього вже забрався на підвіконня й – уперше сам відсунув шпінгалети і розкрив наше велике вікно, що виходить у сад. Вікно розчинилось, і я побачив унизу світлу пляму, і тут же з глибини саду донеслися до мене мурашині голоси. І вони вже не були такими тихими, як раніше, і я легко розрізнив своє ім'я. Вони кричали: «Віллі! Йди до нас! Віллі!» Я заплющився і сплигнув униз. Ще не встиг я долетіти до нашого саду, як мене наздогнав переляканий крик мами. А коли я підвівсь із землі, обтрусився від піску й задер голову вгору, щоб подивитися на наше велике вікно, яке я сам сьогодні відчинив, я побачив дев'ять зляканих облич. «Можна, я сходжу до мурашок?» – запитав я тата. Тато не дозволив. Він наказав мені зараз же повернутися в будинок і крокувати нагору до спальні. Тільки свято позбавило мене від серйознішого покарання. Але навіть якби мене й покарали, я б не плакав. Адже вчора був насправді дивний день. І зовсім не тому, що прийшли гості, принесли подарунки. Учора я вперше у своєму житті САМ відчинив вікно, вчора я придумав казку про своє майбутнє і вчора я нарешті почув мурашині голоси, які називали мене по імені. Добре, що вони запам'ятали моє ім'я. Тепер, коли я прийду до мурашок нашого саду, вони впізнають мене і вже не боятимуться. І я зможу розповісти їм дуже багато, я їм розповім про вчорашній день, про іменинний тортик, про шість свічок, які задули мої гості, та, найголовніше, про це вікно, що виходить у наш сад, про вікно, крізь яке я почув їхні голоси».

Немов після поганого сну, в голові Харитонова стояв шум, що заважав привести в порядок думки і бажання. У вухах усе ще звучав, затихаючи, дитячий голос.

Час, видно, вже наблизив вечір. У землянці стало прохолодніше і помітно темніше. Харитонов протер очі, став на долівку, нахилився до щілини, крізь яку зовсім нещодавно бив пучок світла. Побачив вогнище і сутінок, що оточував вогонь. Поруч, мабуть, сидить на своєму теплому посту цей генерал Ликов. Погано, що землянка так близько – будь-який шум може привернути увагу генерала, і тоді доведеться Ізводьєву розстріляти арештанта за спробу втечі. Гаразд, не чекати ж справді настання ранку. Харитонов підійшов до дверей, натиснув на них плечем, перевіряючи замок. Двері спокійно відхилилися – невже солдат клацнув засувом просто так, для годиться? Арештант вийшов із землянки і завмер, прислухаючись. Тріск гілок у вогнищі – єдина музика цього вечора – долетів до його вух. Запах диму був по-дитячому ласкавий, лоскотав ніс. Спиною до Харитонова сидів генерал, без руху, немов пам'ятник або камінь.

І раптом чиясь рука опустилася на плече заарештованого. Він ледве стримав крик. Переляк прогнав мурашок по спині, скажено застукало серце.

– Хто? – вичавив пошепки Харитонов.

– Я, Ізводьєв! – теж пошепки відповів солдат.

Знову настало мовчання, в якому крім тріску вогнища Харитонов чув дихання ще однієї людини.

– Тікаєш, чи що? – знову прозвучав у шию теплий від дихання шепіт Ізводьєва.

– Так, – відповів Харитонов. – Де мій речовий мішок?

– Будь тут, – сказав Ізводьєв і зашарудів по старому листю.

Харитонов зупинив погляд на генералові, але той не ворушився. Можливо, спав?

– Тримай! – солдат опустив на спину Харитонову речовий мішок, а заарештований швидко протягнув руки в лямки й негайно перевірив шнур. Він був на місці.

– Зі мною не хочеш? – запитав, не обертаючись, Харитонов.

– Ноги болять, – відповів Ізводьєв. – Та і куди? Ти знаєш, куди йдеш?

– Ні, – признався Харитонов.

– Тоді навіщо звеш?! Може, краще залишишся? Може, тебе й не відразу розстріляють. Смерть однаково завжди при нас.

– Прощавай, – прошепотів Харитонов і, так і не обернувшись, обережно обійшов вогнище, пройшовши майже по самісінькій крайці темряви. А потім гілки та стовбури нашаровувалися на червону пляму вогнища, поки вже не залишилася від нього всього лише яскрава цятка. Тоді Харитонов сів на схилі і почав очікувати сходу сонця, яке освітить шлях і відігріє.

Арешт, вогнище і нерухомий генерал – усе це залишилося позаду, за якихось двісті метрів од нього. Харитонов дивився на цятку вогнища. Дивився і подумки прощався з першими «своїми», яких він зустрів і яких залишав тут, на сопці, у ворожому оточенні, невидимому й невідчутному. Скільки років вони ще чекатимуть ворогів? Харитонов цього не знав, але в душі бажав їм зустріти ворогів якнайскоріше, щоб дванадцять років безсонного бойового чергування не виявилися марно витраченою частиною життя. Дай їм Боже швидких ворогів. У Харитонова заболіли очі від довгого вдивляння в одну точку. Дістав гриби і зжував їх сирими. їв і згадував смак маринованих рижиків. Дуже хотілося відчути його ще раз, але сирі білі гриби були позбавлені смаку.

За огорожею скиту, високим частоколом із соснових колод, лежало кладовище. Вже більше двох століть вважалося воно священним: через місяць після смерті будь-якого старовіра, нехай навіть грудного дитяти, сюди приходили всі на чолі зі старійшиною й перевіряли: чи пустив коріння, чи проріс дерев'яний хрест над свіжою могилою. Якщо проріс – значить, у нього перейшли святі сили померлого. Якщо ж не прийнявся хрест на могилі й помертвіло дерево, то більше цю могилу не доглядали. Серед пророслих хрестів була одна дика груша, понівечений стовбур якої і раніше ледве нагадував форму хреста. Проростав він під час дощів, які пригнули його до землі так, що врешті-решт він уже не стояв, а лежав на могилі й так лежма коріння пустив, а новий стовбур почав підніматися нерівно.

Колись дітлахи пробиралися сюди за дичками. Старші лаяли та шмагали їх за це нещадно, але потім хтось сказав, що коли хрест проріс, то злих сил боятися нічого. Свята груша не може не дати святих плодів. Після цього щоосені дітворі було роздолля. Проте засмучувало багатьох те, що ніхто не міг згадати, кого поховали під грушевим хрестом. Хоч і нещодавно це було, але всім наче памороки забило. Намагались подивитися, хто за останній час помирав і де кого ховали. Так, на подив, у кожного померлого була своя могила і свій хрест, а хто лежав під грушею – так і не зрозуміли.

Відтоді минуло чимало років та життів, і залишилися в скиту тільки Іван Тимофійович Корнягін і троє його синів. Жили окремо, але працювали разом. Іван Тимофійович був старійшиною, а отже, духовним батьком своїм синам. Від того дня, як поховав він свою дружину, почав усе частіше зачинятися вечорами в капличці й думати. Сини знали, що з батьком відбувається щось дивне, але запитати його про це не наважувалися.

Весняної неділі Іван Тимофійович оголосив синам, які зібралися в каплиці для молитви, про те, що віднині він не дозволяє їм звертатися до Господа доти, поки він особисто не перепише вчення.