– Та не вмію я… – Харитонов знизав плечима. – Я і дороги назад без шнура не знайду.

– Давай я за тебе намалюю… – запропонував солдат, якось дивно заглянувши в очі заарештованому. – Просто намалюю що-небудь схоже на карту. Ніхто ж не перевірить…

– А тобі це навіщо?

– Дурень ти! Побачиш, завтра він накаже тебе розстріляти, а виконувати наказ, окрім мене, нікому… Я ж іще нікого у своєму житті не вбив!

– Що, і жодного німця? – щиро здивувався заарештований.

– Я їх і у вічі жодного разу не бачив, – признався Ізводьєв. – Тільки ти генералові про це не кажи… Ми з Анікіним йому разів десять доповідали про поміченого ворога…

– Навіщо?

– Щоб ворогів боявся… Адже якщо він не боятиметься, то почне нас підозрювати в чому-небудь і, того й гляди, розстріляє. Він знаєш який підозріливий!

Дивна, далеко не в усьому зрозуміла Харитонову розмова тривала ще довго, а коли закінчилась, Ізводьєв підвівся, ввічливо попрощався із заарештованим і, повідомивши насамкінець, що йому на сьогодні ще наказано зібрати гриби на вечерю, вийшов із землянки, не забувши засунути за собою двері. Після згадки про гриби Харитонов відчув себе голодним, заглянув під нари, але, як і припускав, нічого там не виявив. Згадав про речовий мішок, у якому ще зберігалися дві банки тушонки та сімейка білих грибів, зрізаних у день його зустрічі зі «своїми», інакше кажучи, в день його арешту.

У порівнянні з порядками на цій висоті, все морське життя здалося Харитонову легким і безхмарним, а сам його командир, старший матрос Грицак, мав вигляд просто ангела. Та що вся ця війна, чим вона була для Харитонова? Він не був ні в окопах, ні в боях – підручний бійців, постачальник партизан. Смерть побачив тільки завдяки Грицаку, та й то – смерть ворожу, якусь жалюгідну і жорстоку. А тут, на цій висоті, тривала вже інша війна. Війна з якимось невидимим ворогом, що сховався за деревами, за пагорбами, за тонкими стеблинками трави. Здавалося, що ворог прозорий, безликий, іншими словами – його просто немає, але його вигадана присутність рятує людей від світу, від якого вони відвикли, рятує їх від довіри одне до одного.

І думки, здатні забиратися в межі, недосяжні для очей, повернули Харитонова до його чорного дирижабля, що безшумно проноситься по нічному небу в кудизавгодному напрямі. Під дирижаблем, немов віддзеркалення зірок, блищали вогники сіл, десь вив собака, чи то на місяць, чи то на дирижабль. До нього приєднались інші друзі людини, що ночують у дворах поза межами кімнатної домашньої теплоти і затишку. А люди ще не спали, і не звертали вони уваги на виття собак, і не знали вони про дирижабль, який проноситься високо в небі. Вони вечеряли або думали про завтра, не про те завтра, яке настане зі сходом сонця, а про інше, детально описане в газетах і книгах. Думати про таке завтра було приємніше і цікавіше, а говорити про нього можна було без кінця. Так і життя складалося з безлічі таких розмов, але життя належало вчорашньому дню, а завтра ще не наставало. Воно, без сумніву, наближалось, і люди чекали. Вони вечеряли й думали про нього. Вони чули виття собак і не звертали на нього уваги. А собаки – вони бачили те, що проноситься повз усіх високо вгорі, й, не знаючи, завтра воно чи просто дирижабль, вили; вили довго, протяжно і тужливо лише тому, що це щось відлітає, зникає в цьому напрочуд зоряному і місячному небі. І виття, і вогники сільських віконець залишилися позаду і внизу, як залишалось усе. Знову чорне тайгове море модрин, кедрів і вітрів, які блукають між кронами дерев. Щось цілісне, вічне. Політ тривав, непілотований, вільний, без карт, приладів, без людини. Політ, гідний кращої людської мрії. А попереду та внизу знову з'явилися вогники тайгового села – старовірського скиту.

Рух повітря сповільнився. Дирижабль, який залишився без підтримки вітру, зупинився. Попереду внизу горіли вогники, на небі рівномірно розкиданими намистинками світилися сузір'я, становлячи іскристу павутину, що перегороджує шлях у подальші світи.

Рух повітря припинився.

Харитонов вирішив дочекатися ночі й тікати.

А поки що він приліг на нари й задрімав. Крізь щілини в землянку пробивалося денне світло. Час наблизить вечір, і світло погасне.

У вуха несподівано вкрався дитячий голос, готовий розповісти про якусь таємницю, що належала минулому дитинству, а тому ще більш безцінну…

«Учора ввечері, коли я все-таки забрався на підвіконня й уперше у своєму житті сам відчинив вікно, мені ніяк не вірилося, що вже шість років я живу на цій красивій землі, у великому, майже казковому будинку моїх любих батьків. Мені не вірилося, що я вже, певно, напам'ять знаю наш величезний сад, знаю три старі яблуні, знаю зарості кропиви й чортополоху, знаю великий мурашник, який, мов дерева, доглядає мій батько.

Іноді вранці, особливо по неділях, він виходить у сад, збирає з листя гусінь і відносить її мурашкам. Я теж хочу подружитися з мурашками, але поки що вони мене бояться. Я вже знайомився з ними, і вони знають, як мене звати. Я нахилявся низько-низько над мурашником, так низько, що мама потім витирала пісок із кінчика мого носа. Я нахилявся й говорив так, як мене вчили батьки: «Дозвольте відрекомендуватися, мене звуть Вільям».

Я повторював так кілька разів і декілька днів, але у відповідь нічого не почув. Напевно, тому, що мурашки дуже маленькі й голоси в них дуже маленькі й нечутні.

Учора ввечері у нас були гості. Вони вітали мене з днем народження і вручали подарунки. Моя тітка з Блекпула була така добра, що подарувала мені справжній маленький паровозик із вагончиками. Тато сказав, що на той час, як я підросту, таких паровозів на вулицях буде більше, ніж капелюшків у мами. Мама назвала тата фантазером. Мені ще подарували декілька книжок, два загони олов'яних солдатиків і смачний іменинний торт.

Ми сиділи за столом. Тато дістав тоненькі свічки і прикрасив ними торт, а потім попросив мене порахувати ці свічки. Їх було шість. А ще я порахував гостей, їх було дев'ятеро, але про це я не сказав татові. Мій дядько, що живе недалеко від нас, запалив свічки на тортику й погасив газову лампу. Стало так тихо, що навіть я затамував подих. І мені здалося, що я почув мурашині голоси, які теж вітали мене з днем народження. Голоси долинали з боку саду, але ніхто, крім мене, їх, здається, не чув. Свічки розгорілися й освітили увесь стіл і обличчя гостей, і я подумав, що все це казка, і я – казковий, і мої гості, і тато з мамою теж прийшли з доброї казки. А на тортику красивими кремовими літерами було написано: «З днем народження, Вільяме!». Це я прочитав одразу. Тато дуже пишається, що так рано навчив мене читати.