В ту мить частина даху опочивалень з величезним гуркотом завалилася, і вгору здійнялася хмара іскор. Частина овець і кіз, які блукали по дворі, пробігла повз нас, несамовито мекаючи. Промчав також, горлаючи, гурт челядників, які мало нас не затоптали.

«Завелике сум'яття тут, — мовив Вільям. — Non in commotione, non in commotione Dominus [312] ».

Обитель горіла три дні і три ночі, й останні зусилля були марні. Уже вранці сьомого дня нашого побуту в тому місці, коли ті, що уціліли, зрозуміли, що жодної будівлі не вдасться врятувати, коли завалилися зовнішні мури найпишніших споруд, а церква, немов згортаючи сама себе, проковтнула власний шпиль, нікому вже не хотілося боротися проти кари Божої. Дехто ще бігав по останні відра води, але дедалі млявіше, а тимчасом розмірено горіла капітулярна зала разом з розкішними абатовими палатами. Заки вогонь досяг віддаленого краю майстерень, челядники вже давно винесли скільки могли начиння та реманенту, а тепер бігали по пагорбі, щоб виловити бодай частину тварин, які в нічному сум'ятті втекли за межі мурів.

Я бачив, як дехто з челяді пробував проникнути у те, що залишилося від церкви: вони, мабуть, намагалися дістатися до крипти зі скарбницею, щоб перед тим, як утекти, прихопити зі собою дещо з коштовностей. Не знаю, чи їм це вдалося, чи крипта завалилася і разом з нею під землю запалися й ці невдатні мародери, силкуючись пробратися в неї.

Тим часом надійшли люди з селища, щоб допомогти або щоб і собі спробувати розжитися на якесь добро. Мертві здебільшого зосталися під усе ще охопленими вогнем руїнами. На третій день, перев'язавши поранених, похоронивши трупи, які не були привалені руїнами, ченці та всі інші зібрали своє добро і покинули це прокляте Богом місце, яке все ще диміло. Не знаю, куди вони подалися. Ми з Вільямом покинули ці місця, осідлавши двох коней, які загубилися в лісі і яких можна було вважати res nullius [313] . Ми вирушили на схід. Діставшись знову до Боббіо, ми отримали лихі новини про цісаря. Коли він прибув до Риму, народ коронував його. Вважаючи, що всяке замирення з Йоаном неможливе, він обрав антипапу, Николу V. Марсилія було призначено духовним намісником Риму, але чи то з його вини, чи через його слабкість у тому місті стали коїтися речі, про які сумно розповідати. Вірних Папі священиків, які не хотіли відправляти месу, тортурували, настоятеля монастиря августинців кинули в острог на Капітолії. Марсилій та Жан де Жанден проголосили Йоана єретиком, а Людовік звелів винести йому смертний вирок. Але імператор надуживав своєю владою, налаштував проти себе місцевих синьйорів, забирав гроші з громадської скарбниці. Чуючи ці новини, ми зволікали з поїздкою до Риму, і я зрозумів, що Вільям не хоче бути свідком подій, які зводили нанівець його сподівання.

Діставшись до Помпози, ми прознали, що Рим збунтувався проти Людовіка, він повернувся до Пізи, а до папського міста тріумфально повернулися Йоанові легати.

Тим часом Михаїл Чезенець усвідомив, що його присутність в Авіньйоні нічого не дала, ба навіть почав боятися за своє життя і втік, приставши в Пізі до Людовіка. У той час імператор втратив також підтримку Кастручча, синьйора Лукки і Пістої, який помер.

Коротше кажучи, передбачаючи події і знаючи, що Баварець подасться до Мюнхена, ми змінили напрям своєї подорожі і вирішили дістатися туди ще перед ним, та й зрештою Вільям відчував, що в Італії йому стає небезпечно. У наступні місяці та роки Людовік зрозумів, що союз синьйорів-гібеллінів розпадається, а через рік антипапа Никола здався Йоанові, з'явившись перед ним з мотузкою на шиї.

Коли ми прибули до Мюнхена, мені довелося з великими сльозами розлучитися з добрим моїм учителем. Доля його була непевна, а родичі мої воліли, щоб я вернувся до Мелька. Від тієї трагічної ночі, коли Вільям перед руїнами абатства розкрив мені свій відчай, за мовчазною згодою ми більше не говорили про цю історію. І не згадали про неї під час нашого болісного прощання.

Мій учитель дав мені чимало гарних порад щодо моїх майбутніх студій і подарував лінзи, які зробив йому Никола, адже він повернув собі свої. Ти ще молодий, сказав він мені, але колись вони тобі знадобляться (і справді, зараз, пишучи ці рядки, я маю їх на носі). Відтак міцно, з батьківською ніжністю обійняв мене, і ми розсталися.

Більше я його не бачив. Багато пізніше я дізнався, що він помер під час великої пошесті, яка лютувала в Європі в середині цього століття. Я завжди молюся за те, щоб Бог прийняв його душу і простив численні чини гордині, до яких його штовхало інтелектуальне високодумство.

Через багато років, вже цілком зрілим мужем, за наказом мого настоятеля я мав нагоду здійснити подорож до Італії. Я не міг опертися спокусі і, вертаючись, зробив велике коло, щоб відвідати те, що зосталося від обителі.

Два селища на уступах гори знелюдніли, навколишні землі лежали перелогом. Я піднявся аж на колишнє дворище, і перед моїми очима, зволоженими слізьми, постало видовище спустошення і смерті.

З величавих споруд, які колись прикрашали це місце, зосталися розрізнені руїни, як це сталося з давніми поганськими пам'ятниками у Римі. Плющ укрив залишки мурів, колони, нечисленні архитрави, що залишились на своїх місцях. Повсюди росло дике зілля, і важко було вже зрозуміти, де колись був город і сад. Лиш кладовище легко було впізнати завдяки кільком могилкам, які все ще виглядали з землі. Єдиним знаком життя були хижі птахи, які полювали на ящірок та змій, котрі, немов василіски, таїлися між камінням або ковзали по мурах. Від порталу церкви залишилося лиш вкрите пліснявою румовище. Половина тимпану збереглася, і я побачив роздовбане негодою і заросле лишаєм ліве око Христа на престолі та частину лику лева.

Вежа, за винятком напіврозваленого південного муру, здавалось, все ще трималася, всупереч плинові часу. Дві зовнішні башти, які виходили на урвище, виглядали майже неторкнутими, але вікна зяяли повсюди порожніми очницями, з яких стікали в'язкі сльози напівзогнилих в'юнких рослин. Всередині зруйновані витвори людського мистецтва перемішалися з витворами природи, а в більшій частині кухні погляд сягав відкритого неба, через проломи в покрівлі та у верхніх поверхах, звергнутих донизу, наче упалі ангели. Усе те, що не позеленіло від моху, все ще чорніло від кіптяви кількадесятирічної давнини.

Нишпорячи по румовищі, я знаходив подекуди клапті пергамену, які випали були зі скрипторію та з бібліотеки і витривали, наче скарби, зариті в землю; і я став підбирати їх, немов бажаючи зібрати докупи вирвані сторінки якоїсь книги. Тоді я помітив, що в одній із башт все ще височать хисткі, але майже неторкані гвинтові сходи, що вели у скрипторій. Видершись ними на схил руйновища, можна було дістатися на поверх, де була бібліотека: але тепер од неї лишилась хіба що галерея вздовж зовнішніх мурів, яка з кожного боку виходила у порожнечу.