Шрифт:
«Значить, в бібліотеці є також книги, які містять облуду…»
«Потвори існують на світі, бо вони є частиною Божого плану, і навіть у страхітливих їхніх подобах проявляється могутність Творця. Так само божественний план передбачає і чарівничі книги, юдейські кабали, казки поганських поетів, вигадки невірних. Ті, хто заснував і століттями підтримував цю обитель, були твердо і свято переконані, що навіть облудні книги в очах метикованого читальника можуть випромінювати бліде світло божественної мудрості. Тому бібліотека є пристановищем і для таких книг. Але зрозумійте, це і є причина того, що входити туди будь-хто не може. Зрештою, — додав настоятель, майже вибачаючись за мізерність цього останнього аргументу, — книга — творіння крихке, з часом вона зношується, боїться гризунів, негоди, невправних рук. Якби протягом усіх цих сотень літ кожен міг вільно торкатися наших рукописів, більшості з них вже давно б не було. Отже, бібліотекар оберігає їх не лише від людей, але й від сил природи, присвятивши своє життя боротьбі з силами забуття, сього ворога істини».
«Отже, на останній поверх Вежі не має доступу ніхто, крім двох осіб…»
Абат посміхнувся: «Ніхто не має права туди ввійти. Ніхто не може туди ввійти. Ніхто, хай би як він хотів, не зуміє туди ввійти. Бібліотека сама себе захищає, вона бездонна, як істина, яку вона містить, і оманлива, як облуда, яку вона криє у собі. Духовному лабіринтові відповідає ще й лабіринт земний. Можна увійти, а потім не вийти. Цим я хочу сказати, що ви теж маєте дотримуватися правил нашої обителі».
«Але ви не відкидаєте того, що Адельм міг випасти з котрогось вікна бібліотеки. Як я можу дошукуватись причин його смерті, якщо не побачу місця, де, можливо, почалася історія його загибелі?»
«Брате Вільям, — мовив абат примирливим тоном, — чоловік, який описав мого Гнідого, не бачивши його, і смерть Адельма, не знаючи про неї майже нічого, без труднощів може міркувати про місця, не маючи до них доступу».
Вільям схилився у поклоні: «Ваша милість мудра навіть тоді, коли виказує суворість. Як бажаєте».
«Якщо я був колись мудрим, то це тільки тому, що вмію бути суворим», — відповів абат.
«І останнє, - мовив Вільям. — Де Убертин?»
«Він тут. Чекає на вас. Ви знайдете його у церкві».
«Коли?»
«Будь-коли, — посміхнувся абат. — Знаєте, він хоч і вельми вчений, та не з тих людей, що засиджуються у бібліотеці. Він має її за мирську спокусу… Його можна побачити здебільшого в церкві, у молитві й розважаннях…»
«Він постарів?» — вагаючись, поспитав Вільям.
«Коли ви бачили його востаннє?»
«Дуже давно».
«Він стомився. Зовсім відійшов від речей сього світу. Йому шістдесят вісім років. Але, гадаю, він зберіг той дух, який був властивий йому замолоду».
«Піду притьмом до нього, дякую вам».
Абат спитав, чи не хоче він пообідати разом з братією після часу шостого. Вільям відповів, що він тільки-но попоїв досхочу і воліє тут же побачитися з Убертином. Абат попрощався.
Він саме виходив з келії, коли знадвору донісся пронизливий вереск, немов когось смертельно поранили, а тоді ще і ще залунали крики, такі ж несамовиті. «Що це?!» — спитав Вільям, збитий з пантелику.
«Нічого, — відповів абат, посміхаючись. — Саме пора забивати свиней. То свинарі взялися до праці. Не ця кров має вас цікавити».
І вийшов. Але сим він не виправдав своєї слави проникливої людини. Бо наступного ранку… Та стримай же своє нетерпіння, язику мій зухвалий. Бо за той день, про який я веду мову, до того, як запала ніч, сталося ще чимало всякої всячини, про що варто розповісти.
Першого дня ЧАС ШОСТИЙ,
де Адсо замиловується порталом церкви, а Вільям знову зустрічається з Убертином Казальцем
Монастирська церква була не така велична, як інші церкви, що їх мені довелося бачити опісля у Страсбурзі, Шартрі, Бамбергу та Парижі. Вона більше нагадувала храми, якими я вже раніше милувався в Італії: міцно осаджені на землі, вони рідко запаморочливо стриміли до неба і часто були більші завширшки, ніж заввишки; але на першому рівні її, наче твердиню, вінчав ряд квадратних фортечних зубців, а вище підносилася ще одна споруда — то була навіть не вежа, а немов друга чимала церква, пронизана строгим рядом вікон, над якою височів гостроверхий дах. Цій міцній монастирській церкві, подібній до церков, що їх будували наші предки у Провансі та Ланґедоку, був чужий сміливий розмах і надмір прикрас, властивий сучасному стилю, і, гадаю, лиш віднедавна її став оздоблювати шпиль над хорами, сміливо спрямований у небесне склепіння.
Перед входом, який на перше око здавався однією великою аркою, стояли дві прямі, нічим не прикрашені колони; від них двома уступами відходив одвірок, увінчаний низкою інших арок, які вели погляд, немов у глиб безодні, до самого порталу, що ховався у затінку. Над порталом нависав великий тимпан, з боків його підтримували два контрфорси, а посередині — різьблений пілястр, що розділяв вхід на два отвори, захищені кованими дубовими дверима. О тій порі дня бліде сонце майже прямовисно світило у дах, і світло косо падало на фасад, не освітлюючи тимпана; тому, минувши колони, ми раптом опинилися під гущавиною арочних склепінь, що відходили від ряду менших колон, які слугували домірною підмогою контрфорсам. Коли мої очі врешті звикли до напівзатінку, мій погляд раптом засліпила німа оповідь різьбленого каменя, безпосередньо доступна будь-чиєму зорові та уяві (недарма pictura est laicorum literatura [34] ), зануривши мене у видіння, про яке навіть нині язик мій ледве у змозі говорити.
34
Образи — це література для простолюду (лат.).
Я уздрів престол на небі і Того, Хто сидів на ньому. Лик Сидячого був суворий і безпристрасний, широко розплющені очі грізно позирали на земне людство, що дійшло до кінця своєї історії, маєстатичні волосся і борода, мов води ріки, однаковими, симетрично розділеними струмками спадали на обличчя і груди. Вінець у Нього на голові виблискував склицею й самоцвітами, царська туніка пурпурового кольору, оздоблена вишивкою і мереживом із золотих та срібних ниток, широкими фалдами спадала з колін. Лівиця, що спочивала на колінах, тримала запечатану книгу, правиця ж підносилась у благословляюче-грізному жесті. Лик Його яснів у сяйві страхітливо чудовного, пишно оздобленого хрещатого німба, а навколо престолу і над головою Сидячого виблискувала райдуга, подібна до смарагду. Перед престолом, під ногами Сидячого, плинуло море, до кришталю подібне, а навколо Нього і навколо престолу я уздрів чотирьох страхітливих звірів — страхітливих супроти мене, який дивився на них у захваті, але лагідних і сумирних супроти Сидячого, якому вони безнастанно співали хвалу.