Шрифт:
«Але що?»
«Але я цілковито відкидаю можливість — цілковито, розумієте? — що хтось із челядників мав відвагу проникнути туди вночі. — У його очах промайнув немов викличний усміх, але він був миттєвий, наче блискавиця чи падуча зірка. — Вони б боялися, розумієте… іноді, даючи накази посполитим, варто підсилити їх якоюсь погрозою — приміром попередженням, що того, хто не підкориться, спіткає щось лихе, що він накличе на себе гнів надприродної сили. А от монах…»
«Зрозуміло».
«Зрештою, монах може мати й інші причини, щоб відважитися проникнути у заборонене місце, я маю на увазі причини… як це сказати? Зрозумілі, хоч і супротивні правилові…»
Вільям помітив ніяковість абата і задав йому запитання, яким, можливо, хотів змінити хід бесіди, але воно ще дужче збентежило настоятеля.
«Кажучи, що то, мабуть, було вбивство, ви додали "і якби лише це". Що ви мали на увазі?»
«Я так сказав? Звісно, без причини, нехай якої огидної, не вбивають. І я тремчу, уявляючи собі огидність причини, яка могла штовхнути ченця до вбивства свого побратима. Ось. Оце і все».
«Більш нічого?»
«Мені більше нічого вам сказати».
«Ви хочете сказати, що нічого іншого вам не вільно мені сказати?»
«Благаю вас, брате Вільям, брате Вільям», — абат двічі наголосив на слові «брате». Вільям густо почервонів і мовив:
«Eris sacerdos in aeternum» [29] .
«Спасибі, брате», — мовив абат.
О Господи Боже, якої моторошної таємниці торкнулися в ту мить мої необачні зверхники, один під спонукою тривоги, а другий — допитливості. Бо я, смиренний новіцій, який збирався прийняти таїнство святого Божого священства, теж зрозумів, що абат щось таки знав, але дізнався він про це під печаттю сповіді. Він, мабуть, почув з чиїхось уст якусь гріховну подробицю, яка могла мати якийсь зв'язок з трагічною кончиною Адельма. Тому він просив брата Вільяма розгадати таємницю, про яку він сам здогадувався, але не міг нікому відкрити, і сподівався, що учитель мій силою свого інтелекту проллє світло на те, що він сам мусить огорнути темрявою, корячися найвищому велінню милосердя.
29
Ти був священик навіки (лат.).Див. Пс 109, 4, Єв 7, 17.
«Гаразд, — сказав тоді Вільям, — чи зможу я розпитати братію?»
«Зможете».
«Чи зможу вільно пересуватися по обителі?»
«Я надам вам цю змогу».
«Ви доручите мені цю місію coram monachis [30] ?»
«Нині ж увечері».
«Одначе я розпочну слідство вже зараз, ще до того, як ченці дізнаються про ваше доручення. А крім того, я б дуже хотів — і це не остання причина мого перебування тут — відвідати вашу бібліотеку, слава про яку ходить по всіх обителях християнського світу».
30
У присутності всієї братії (лат.).
Абат рвучко підвівся, обличчя його закам'яніло. «Я сказав, що ви можете пересуватися по цілій обителі. Але, звичайно, не по останньому поверсі Вежі, де бібліотека».
«Чому ж?»
«Мені слід було пояснити вам це раніше, але я гадав, що вам це відомо. Ви знаєте, що наша бібліотека не схожа на інші…»
«Я знаю, що вона містить більше книг, ніж будь-яка інша бібліотека християнського світу. Знаю, що порівняно з вашими полицями книгозбірні монастирів Боббіо та Помпози, Клюнійської та Флерійської обителі схожі на кімнату хлопчика, який тільки-но починає вивчати табличку множення. Я знаю, що шість тисяч кодексів, якими пишалася Новалеза понад сто років тому, це ніщо порівняно з вашою книгозбірнею, зрештою, чимало їхніх томів, мабуть, зараз тут. Я знаю, що ваше абатство єдине в християнському світі може протиставитися тридцятьом шістьом бібліотекам Багдада, десятьом тисячам кодексів візира Ібн аль-Алкамі, що біблій у вас не менше, ніж дві тисячі чотириста коранів, якими пишається Каїр, і що вміст ваших полиць яскраво свідкує проти пихатої легенди невірних, які колись давно твердили (вони ж бо близькі друзі князя олжі), буцім бібліотека Тріполі має шість мільйонів томів, над якими працюють вісімдесят тисяч коментаторів і двісті переписувачів».
«Так воно і є, хвала небесам».
«Я знаю, що серед вашої братії є чимало ченців, які прибули з інших монастирів, розкиданих по цілому світі: хто перебуває тут тимчасово, щоб переписати рукописи, яких більш ніде нема, і забрати потім з собою у свій монастир, привізши взамін якийсь інший рідкісний рукопис, щоб ви переписали його, збагативши свій скарб; а хто приїхав надовго, іноді щоб зостатися довіку, бо лиш тут він може знайти твори, які освітлять шлях його пошуків. Серед вас живуть германці, даки, гішпани, французи й греки. Я знаю, що колись дуже давно імператор Фрідріх попросив вас укласти книгу про Мерлінові пророцтва і перекласти її потім арабською мовою, аби він міг переслати її у дар єгипетському султанові. І, врешті, знаю, що у сі вельми сумні часи навіть така славна обитель, як Мурбахський монастир, не має жодного переписувача, у Санкт-Ґаллені дуже мало письменних ченців, а у містах тепер виникають цехи та гільдії мирян, які працюють на університети, тож лише ваше абатство день у день підтримує — та що я кажу? — дедалі вище возносить славу вашого ордену…»
«Monasterium sine libris, — замислено процитував абат, — est sicut civitas sine opibus, castrum sine numeris, coquina sine suppellectili, mensa sine cibis, hortus sine herbis, pratum sine floribus, arbor sine foliis [31] … А наш орден, ревно дотримуючись подвійної заповіді працювати і молитися, завжди був світлом для цілого відомого світу, скарбницею знання, порятунком для надбань стародавньої вченості, яким загрожувала погибель в пожежах, грабунках і землетрусах, кузнею нових писань і вмістилищем старих… Ох, ви добре знаєте — живемо ми тепер у вельми темні часи, і мені соромно казати, що не так давно В'єнський собор змушений був підтвердити, що кожен монах має обов'язок послуху… Скільки наших монастирів, які двісті років тому були сяйливими осередками величі і святості, стали тепер прихистком для ледарів. Орден наш все ще могутній, але міський сморід вторгається у наші святі місця, народ Божий думає лиш про свої крамарські оборудки і міжусобиці, а у великих містах, де нема місця для духу святості, не лише розмовляють (бо від мирян не можна вимагати іншого), але й пишуть посполитим наріччям, та жодна з таких книг ніколи не зможе потрапити у наші стіни — вони ж бо причиняються до ширення єресі! Через гріхи людські світ завис на краю безодні, сама безодня проникла у нього і безодню прикликає [32] . А незабаром, каже Гонорій, тіла людей стануть дрібнішими від наших, як і наші тіла мізерніші, ніж тіла древніх. Mundus senescit [33] . Тож тепер Бог поклав на наш орден місію чинити спротив цій гонитві до прірви, зберігаючи, відтворюючи і захищаючи скарб мудрості, що його довірили нам праотці. Боже Провидіння зарядило, щоб вселенська управа, яка на зорі світу мала осідок на сході, поступово, як наспіває пора, переміщалася на захід, і се має остерегти нас, що кінець світу близько, бо хід історії вже досяг меж вселенної. Та поки не скінчилося остаточно тисячоліття, поки не восторжествував, хай і ненадовго, окаянний звір, ім'я якому Антихрист, на нас лежить повинність захищати скарбницю християнського світу і саме слово Боже, яке Господь вклав у вуста пророкам та апостолам, яке повторювали отці, не змінивши ніже тої коми, яке намагалася тлумачити вчена школа, хоча нині у тій самій школі загніздився змій гордині, заздрощів та безрозум'я. Й у присмерках сих ми далі триматимем наш світич, хай промениться світлом високо над небосхилом. І поки стоять сі мури, ми будемо вартівниками божественного Слова».
31
Монастир без книг… це немов місто без багатств, фортеця без війська, кухня без начиння, стіл без наїдків, сад без зілля, лука без квітів, дерево без листя (лат.).Цитата, ймовірно, взята з твору Якоба Лоубера з картезіанського монастиря в Базелі (кін. XV ст.).
32
Див. Пс42, 8.
33
Світ старіється (лат.).Поширений топос у середньовічних авторів, адже вважалося, що світ вже пережив свою золоту добу, а тепер хилиться до занепаду, тобто до свого кінця та Страшного суду.
«Воістину, — мовив Вільям побожним тоном. — Але як це пов'язане із забороною відвідувати бібліотеку?»
«Бачите, брате Вільям, — мовив абат, — щоб можна було провадити ту незмірну і святу працю, яка так збагачує цю обитель, — і вказав на махиню Вежі, яка видніла з вікон келії, маєстатично підносячись над самою монастирською церквою, — святобливі люди трудилися століттями, підкоряючись залізним правилам. Бібліотеку споруджено за планом, який протягом століть зоставався незнаним загалові, і пізнати його не має права жоден з монахів. Лише бібліотекар отримує цю таємницю від свого попередника, і сам ще за життя передає її своєму помічникові, щоб смерть, захопивши його зненацька, не відібрала у громади цього знання. І вуста обох запечатані обітницею тримати його у таємниці. Лише бібліотекар, знаючи цю таїну, має право пересуватися по лабіринті книг, лише він знає, де яку книгу знайти і куди покласти на місце, лише він відповідає за їх збереження. Інші ченці працюють у скрипторії і можуть ознайомитися зі списком книг, які зберігаються у бібліотеці. Але список назв часто говорить дуже мало, і тільки бібліотекар з розміщення книги може судити про те, як її знайти, які таємниці, які істини і які облуди криються у ній. Лише він вирішує, іноді порадившись зі мною, видавати її ченцеві, який її просить, чи ні, а якщо видавати, то як і коли. Адже не всі істини призначені для усіх вух, не завжди побожна душа може розпізнати всі облуди; та й, зрештою, ченці працюють у скрипторії над конкретними творами і для цього мають читати певні книги, а не інші, їм не вільно давати волю нерозумній цікавості, яка, буває, опановує їх то через слабкість ума, то через гординю, то через диявольські нашіптування».