— Чому ти обрала саме цей бар?

Марія могла повернутися до своєї історії про книжку або повестися так, як повелася у випадку з курдами та з Хуаном Міро: сказати правду.

— За його назву. Я не знаю, де мені почати, та й не знаю ще, власне, чи варто починати.

Дівчина, здавалося, була вражена цією прямою й відвертою відповіддю. Вона цмулила щось схоже на віскі, слухала бразильську музику, яка тут лунала, сказала, що сумує за своєю батьківщиною, повідомила, що в цю ніч вуличний транспорт ходитиме рідко, бо великий міжнародний конгрес, який відбувався неподалік Женеви, вже закінчився. Наприкінці, помітивши, що Марія досі не збирається йти, вона сказала:

— Усе дуже просто, треба тільки дотримуватися трьох правил. По-перше, ніколи не закохуйся в того, з ким ти працюєш або кому віддаєшся. По-друге, не вір обіцянкам і завжди бери гроші вперед. По-третє, не вживай наркотиків.

Вона зробила паузу.

— І починай відразу. Якщо ти повернешся сьогодні додому, не підчепивши чоловіка, ти ще двічі подумаєш і не знайдеш у собі мужності повернутися.

Марія була готова отримати консультацію, довідатися про якісь подробиці своєї тимчасової праці та свої можливості в цьому ділі, але побачила, що опинилася перед почуттям, яке штовхає людину ухвалювати рішення не гаючись, — вона побачила перед собою розпач.

— Гаразд. Сьогодні й почну.

Вона не зізналася, що почала вже вчора. Жінка, яка розмовляла з нею, щось сказала хазяїнові бару, якого назвала Міланом, і той підійшов поговорити з Марією.

— Яка у вас спідня білизна — гарна?

Досі ніхто не ставив їй таких запитань. Навіть її полюбовники, навіть араб, навіть подруги, а тим паче — чоловік сторонній. Але таким було життя в цьому закладі: відразу до діла.

— Я в голубих трусиках… І без ліфчика, — докинула з викликом.

Але у відповідь почула не схвалення, а навпаки:

— Завтра вдягніть вузькі труси, бюстгальтер і довгі панчохи. Наш ритуал вимагає мати на собі якомога більше одягу.

Не гаючи часу й тепер уже переконаний, що перед ним початківець, Мілан описав їй решту ритуалу: «Копакабана» має бути респектабельним закладом, а не борделем. Чоловіки, що навідуються до цього закладу, люблять тішити себе думкою, що їм зустрінеться тут жінка самотня, яка не має друга. Якщо хтось підійде до її столу і його ніхто не перепинить по дорозі (бо, крім усього іншого, існує ще пиха «клієнта» незамінного для певних дівчат,), то немає сумніву, що він запитає: «Хочете чогось випити?»

На це Марія може відповісти або «так», або «ні». Вона вільна обирати собі компанію, хоча не рекомендується казати «ні» більше, аніж один раз протягом однієї ночі. У тому випадку, якщо вона відповість ствердно, вона повинна замовити фруктовий коктейль, який (цілком випадково) є найдорожчим трунком у меню. Ніякого алкоголю, і ніколи не слід дозволяти, щоб клієнт сам обирав, що тобі випити.

Потім вона повинна відповісти згодою на можливе запрошення до танцю. Більшість завсідників тут добре відомі, й, крім «клієнтів виняткових», про яких він не став детально розповідати, ніхто не становить небезпеки. Поліція та Міністерство охорони здоров’я щомісяця вимагають здавати кров на аналізи, аби переконатися, що ніхто з дівчат не є носієм хвороб, які передаються статевим шляхом. Використання презерватива є обов’язковим, хоча заклад і не має ніякої змоги перевірити, чи ця вимога виконується, чи ні. У жодному разі дівчата не повинні зчиняти скандал — Мілан одружений, батько родини, він дорожить своєю репутацією та доброю славою свого закладу.

Він став розповідати подальші подробиці про ритуал: після танцю вони повернуться до столу, і клієнт, із таким виглядом, ніби йому спала цілком несподівана думка, запросить її до себе в номер готелю. Нормальна ціна — триста п’ятдесят франків, п’ятдесят із яких забирає Мілан за надання столу (це легальна формула, яку застосовують, щоб уникнути в майбутньому юридичних ускладнень та звинувачення в експлуатації сексу задля власної вигоди).

Марія спробувала була заперечити:

— Але мені заплатили тисячу франків за…

Хазяїн бару зробив рух, ніби збираючись піти геть, але бразилійка, що була присутня при розмові, втрутилася:

— Таж вона жартує.

Й, обернувшись до Марії, сказала доброю і звучною португальською мовою:

— Це найдорожчий заклад у Женеві (тут місто називали Женевою, а не Женеброю). Ніколи цього не повторюй. Мілан знає ринкову ціну і знає, що ніхто не бере за цю послугу тисячу франків, окрім тих випадків, коли твоє щастя та компетенція допоможуть тобі знайти «клієнта виняткового».

Очі Мілана, що був, як Марія згодом довідається, югославом і жив тут уже двадцять років, не залишали місця для жодного сумніву:

— Ціна — триста п’ятдесят франків.

— Атож, триста п’ятдесят, — повторила Марія, затремтівши від приниження.

Спочатку він запитує, якого кольору її спідня білизна. Потім призначає ціну за її тіло.

Але в неї не лишалося часу на роздуми, співрозмовник уже давав їй нові інструкції: вона не повинна приймати запрошення додому або в готелі нижчого класу, ніж п’ятизіркові. Якщо клієнт не має куди повезти її, вона має їхати з ним до готелю, що стоїть за чотири квартали звідси, але неодмінно брати таксі, аби інші жінки з інших кабаре на вулиці Берна не звикали до її обличчя. Марія в це не повірила й подумала, що справжня причина в тому, щоб її, бува, не запросили працювати в кращих умовах, до іншого кабаре. Проте вона зберегла ці думки при собі, з неї вже було досить суперечки про ціну.