Шрифт:
По обіді Сан Санич покликав мене «на коврик». Я саме застряг на горезвісних козерогах і ніяк не міг зрушити з місця – бо просто не уявляв, який у цих тупих упертих тварин може бути астропрогноз без жодної сексуальної активності. «Усе, – подумав я, – настав капець…» – і відчинив двері його кабінету.
– Слухай, Баз, – перейшов він одразу до справи, – хочеш двісті баксів за півдня?
– Мокруха, да? – спитав я.
– Ні, шоу-бізнес…
– Що завгодно, тільки не довбані козероги.
– Що-що? – перепитав шефуля.
– Нічого-нічого, кажу, мене через сонячне затемнення цілий день кумарить.
– Значить, так, – буркнув шефуля, – сонячне затемнення ще не почалося, тож забудь про своїх довбаних козерогів, збирай манатки й дуй у 163-ю школу.
– Куди-куди?
– 163-я шко-ла, – повторив він по складах.
Правду кажучи, слово «школа» викликало в мене майже ті самі асоціації, що й словосполучення «сексуальна активність» у Сан Санича. У дитинстві я був дуже непосидючий… і в більшості справ, які мені доводилось робити, обламувався вже після першої ж невдачі. Так було і з навчанням. Коли я пішов у перший клас, мене вистачило майже на півроку, аж доки я не написав першу в своєму житті контрольну з російської. Контрольна складалася всього з одного слова, яке нам видавали на карточках. Від нього треба було утворити множину… І от мені трапилося слово «сук». Не задумуючись, я написав поряд «суки» (хто б міг подумати, що правильно буде «сучья») і здав… За що мені поставили двійку, для чого викликали до школи батька, я так і не зрозумів, проте на навчання вирішив забити вже тоді, не чекаючи, доки воно принесе ще якісь неприємні сюрпризи. З наступної моєї школи, а їх я змінив – ні мало ні багато – чотири, так от, з наступної школи мене вигнали через баскських сепаратистів… Я тоді був у третьому, була весна й у нас саме мав бути перший урок праці, на якому нам мали прищепити безмежну любов до сільського господарства й узагалі – аграрного, так би мовити, світогляду. Простіше кажучи, ми мали сіяти кабачки й баклажани на пришкільній ділянці… Але замість того, щоб читати посібник з вирощування баклажанів і кабачків, я, на лихо, знайшов у шкільній бібліотеці брошуру про баскських сепаратистів й усю її прочитав, запоєм… Для чого в шкільній бібліотеці брошура про баскських сепаратистів, я тоді якось не задумувався. Так от, під враженням я перекупив у одного мажористого старшокласника петарду, завбільшки з добрячий огірок, і, коли всі садили кабачки й баклажани, зарив її в грядку, а шнур залишив нагорі. Його я підпалив тоді, як наша вчителька праці, загальмована прибалтійка, почала перевіряти, чи рівні вийшли грядки. Петарда вибухнула прямо в неї під ногами, а сира земля заліпила їй величезні тортилівські окуляри… Я більш ніж упевнений: наша загальмована прибалтійка так би нічого й не збагнула, якби на мене відразу ж не показали пальцями дві сучки-заучки.
– Чтоооо? – спитала вона в сучок-заучок…
– Ето он вас падарвал!!! – запищала перша.
– А ви ж паставітє нам пять, за то шо ми такіє харошиє? – запищала друга.
Загальмована вчителька праці хвилин чотири стояла мовчки, а потім кинула в мій бік:
– Ідьоооом к дірєктаааару…
– А как же ми? – запищали сучки-заучки.
З третьої школи мене випхали вже тоді, коли я навчався в дев’ятому. Я не був пацифістом, проте наглухо не розумів, для чого на фізкультурі в мирні часи потрібен норматив з кидання гранати. Ми довго сперечалися з фізруком, і тоді він покликав директора, колишнього афганця.
– Кидай, сопляк, – сказав той, – у школі ти маєш навчитися всього, навіть захищати родіну.
– Від кого? – не зрозумів я.
Від кого її треба захищати, він, схоже, теж не знав, тому буркнув:
– Кидай, бо викличу батьків.
І я кинув. Граната закружляла в повітрі, гепнулась об футбольні ворота, відрикошетила й влучила фізрукові в ногу, розтрощивши йому великого пальця… Фігня полягала в тому, що фізрук, судячи з усього, не був ворогом нашої батьківщини й не становив для неї жодної загрози…
Словом, я був злий на школу, тому плекав напівбожевільні плани й, зовсім природно, вирішив помститися. Але оскільки терористичний досвід баскських сепаратистів після того, як я вилетів із другої школи, почав здаватися мені не дуже дієвим, я обрав дещо іншу тактику. По закінченні одинадцятого класу я свідомо вступив у педагогічний і вирішив знищувати ворожу систему, ставши її частиною й проводячи підривну роботу зсередини…
– Ти ще тут? – здивовано глянув з-під окулярів Сан Санич.
– Уже зник, – видихнув я.
– До речі, що за дурня з твоєю головою? – спитав шефуля, коли я був уже біля дверей.
– Гммм… – почав викручуватись я, – розумієте, літо скоро… Час міняти імідж…
– Імідж – це добре, – погодився Сан Санич. – Але чого від тебе штиняє дустом?
Тут я вже не знайшовся з відповіддю й просто знизав плечима. Шефуля ще раз скоса на мене зиркнув, скрушно зітхнув, мовляв, що за редакція: астролог на якийсь біс пише прогнози із сексуальною активністю, від передовика чогось штиняє дустом, – і суворо сказав:
– Робиш роботу, береш двісті баксів. Завтра вранці мої, чесно зароблені відсотки, – «чесно зароблені» він виділив логічним наголосом, – тобто рівно половина, мають лежати в мене на столі. А тепер щезни. І зроби щось зі своєю головою.
– Лежатимуть, зроблю, на все добре, – пошаркав ногами я і вже за дверима додав: – Вітання дружині, муділа. При цьому на мене недобре зиркнула секретарка – вагітна растаманка-Свєточка.
За п’ятнадцять хвилин я вже їхав у 163-ю школу, хоч зовсім не підозрював, який іще шоу-бізнес може на мене чекати. Може, там знімають шкільне порно? Але навіщо я їм потрібен, якщо від мене штиняє дустом і в мене що попало на голові?
На превеликий подив, школа 163 була зачинена, як, зрештою, і всі нормальні школи в неділю. Спочатку я навіть обламався й хотів був їхати додому, але 100 баксів, які завтра вранці мали лежати на столі в Сан Санича, змусили мене передумати. «Ні-ні, ай лав шоу-бізнес», – заспокоював я себе подумки й постукав у найближче до виходу вікно. Ефект був нульовий. Я постукав сильніше – те саме. Урешті-решт я в розпачі довбонув кілька разів ногою в масивні дерев’яні двері так, що на мене посипалась штукатурка.