Візантійська фотографія - Ешкилев Владимир Львович

Годинник нагадав йому про сніданок.

На другому поверсі Будинку Вчителя знаходилася їдальня для методистів, бухгалтерів та працівників профкому міської освіти. Усього за три гривні тут можна було наповнити шлунок стравами, виконаними у звуженому харчовому форматі з відповідними назвами: «борщок» і «варенички». Люди, що харчувалися цією скороченою кулінарією, були педагогічними працівниками з усіма зовнішніми ознаками навчаючого прошарку. Пересортовані зцідженим шумом навчальних закладів й хлорними дистанціями шкільних туалетів, жіночки з економними зачісками і пташиними голосами скоса оглядали зайду-фотографа. У них були довгоствольні очі людей проміжного чину, наче усе своє трудове життя вони прагнули здійснити щось напружено-позитивне, але водночас й прибуткове, помітне найвищому освітянському керівництву, й, одночасно, щось виклично мстиве, означене присмаком непідкарного буденного паскудства.

Розташувавшись за вигідним кутовим столиком, Ференц спостерігав мікшовані пересування цих нездійсненних людей, прислухався до їхніх розмов. Дві методистки, що сиділи за найближчим від нього столиком, споживаючи варенички, хриплувато сперечалися з приводу перекладу українською мовою слова «дискотека». Остаточним узгодженим варіантом вони визнали словосполучення «гопанкова хатка». За п'ять хвилин пошуку методистки встигли народити й присудити до називального зникнення таку строкату кількість синонімів дискотеки, що серце зизоокого фотографа сповнилося повагою до цих трударінь мислительної ріллі. Він згадав свої шкільні роки, їхню невблаганну понятійну одномірність і вимушений був позиційно усвідомити поступ навчальної справи.

Навпроти Ференца поставила свої тарілки методистка у сірому лапсердачку й побажала фотографові смачного. Ференц чемно побажав навзаєм і подивився на неї.

Вона була симпатичною, уся в окремих спалахах тої згасаючої молодості, що подібна до щойно розпочатого тюбика зубної пасти: форма ще тримається, але вже не з минулою нахабною твердістю нерозкоркованих згущень сущого.

«Ви тут працюєте?» — запитав її Ференц й відчув свою вроджену косоокість, немов присутність сторонньої сили.

Вона ствердно нахилила голову над ландшафтом скороченої кулінарії. У борщику плавали шматочки буряка, формою як рейки.

Ференцові сподобалась її німа відповідь, і він пояснив методистці, що є фотографом, що започатковує тут, на горищі, приватне фотоательє, що там він знайшов скляну стелю, яка пропускає багато сонячного світла, незайвого для процесу фотографування, що світло, взагалі й зокрема, є найосновнішою річчю у його відображальній професії, й що батьки-теоретики фотографії розрізняли аж п'ять видів світла: малююче, заповнююче, два модулюючих, себто ліве й праве, а також тлоробне…

Окреслюючи просторове розташування модулюючого світла, він зробив необережний рух і перекинув безвухого порцелянового монстрика з кавою. Методистка співчутливо подивилася на його паруючі штани і сказала:

«Мене звати Лєною».

Потім виправилася:

«Оленою».

Ференц у відповідь також відрекомендувався. У цю мить все тимчасове населення харчоблоку обернулося, щоби його роздивитися. Ференц вкрився бузкового кольору плямами. Одна з цих плям нагло виникла на кінчику його носа і формою нагадувала геральдичний щит. Шкіра між плямами поблідла до блакитнуватості.

Лєна-Олена була колишньою вчителькою російської мови та літератури, перекваліфікованою на шкільного психолога-вихователя, а тому відразу зауважила фонетичну похмурість імені «Ференц», а також згадала цитату класика: «Слой грустных уродов не нужен социализму». Вона зітхнула.

Ференц занадто банально зрозумів це зітхання і сказав:

«Я хотів би створити ваш фотопортрет, Олено».

«Нащо?»

«Це буде вам подарунок».

Вони зробили секс на лабораторному столі. Метеорологічна буда аранжувала та примножувала кожен стогін, кожне рипіння розсохлої меблі. Це було настільки нестерпно, що Ференц тимчасово перервав процес і включив магнітофон. Крізь погойдування світу до методистки Олени промкнулося:

Виходило так, що кожне «п» й «б» у словах пісні співпадало із святом найглибшого Ференцового проникнення у методистку. Вона навіть порахувала тривання амплітуди, котра виявилася довжиною у чотирнадцять пісенькових фонем. А у Ференца, тим часом, від незручної пози розболілися спочатку ноги, а потім й права нирка, у надрах якої зрушилися дрібні жовтуваті камінчики. Одночасного фіналу не відбулося. Але, попри загальну нездійсненність природнього циклу, фотограф відчув геометричне розслаблення фронтових частин тіла, а Лєна-Олена витягла з сумки і подарувала йому перший том «Дуелі і смерті Пушкіна» П.Є.Щьоголєва, вже не потрібний їй в освітянському виробництві.

«…Бачиш цей плафон?» — спитав методистку Ференц, погладжуючи вимите скло. Та ствердно хитнула головою й попрохала фотографа застебнути бюстгалтер.

Ференц пояснив їй, що незабаром встановить під цим плафоном небачений ще в історії фотографії відбивач світла, що вже замовив дошку, вкриту посадженою на мардановий лак сухозліткою, що це буде вкрита щирим золотом поверхня, виготовлена за технологіями візантійських ізографів.

«Я буду використовувати, — говорив він, — сонячне світло з плафону, віддзеркалене від золоченої іконної дошки. Це буде благодатне світло святого Евлампія».