Ну, і значно менш страшним було те, що Дік ходив за нами з сестрою до школи. Хоча як для кого. Мені то за щастя — Дік гавкнув під дверима, завгосп за ним побігав із сокирою, і я веду Діка додому, легітимно линяючи з половини уроку. А от для моєї совісної сестриці Гапочки все було важчим. Вигулювати пса було моїм завданням — пес взагалі-то мій. Але якщо ввечері ці гульки були нашим з ним спільним інтересом, то зранку і в обід Дік мусив мене вибачати. Особливо вранці, коли він заводив своє скавуління о восьмій, хоча уроки в мене починалися о дев'ятій, а пролупляла очі я за п’ятнадцять хвилин до початку уроку. За цей час треба було встати, вмитися, знайти одяг, вдягнутися, поставити чайник, зняти чайник, випити чаю, з’їсти щось, що завалялося з учора, або свіжак, що мама лишила сьогодні, якщо сама не проспала на роботу, зібрати книжки й зошити, знайти ручку, знайти ключ і вийти з дому. Рівно п’ятнадцять хвилин. П'ятнадцять хвилин стабільного запізнення на перший урок. Який тут іще Дік? Він випускався зранку ще татом чи мамою, а Гапа чи я мали його загнати додому до відходу в школу. Але ж нема дурних сидіти Діку вдома, поки всі тусують. Він теж тусовщик. Найбільш вірняковий варіант — вв’язатися за Гапою. Бо я можу взагалі не встати вчасно і точно дочекаюся його дома.

* * *

Коли я ще ходила до школи, мобілки були нечуваною розкішшю, важили по півкілограма і оголошували про нев’їбенну крутість їх власників. Один такий старший пацан, Ігор Коваль, навіть спеціально брав із собою на дискотеку радіотрубку від свого домашнього телефону, щоби на підході додому, коли в трубки вже намацується зв'язок із базою, гордо витягти її з внутрішньої кишені джинсової куртки, набрати домашній номер і сказати (використовуючи хоч трохи російських слів, бо ж він свіжий «приїжджий»:

— Да. Да, мама, я уже тут.

А коли я нарешті виросла і вже вчилася в університеті, всі однокласники моєї сестри вже поголовно були з мобільними телефонами. Вони вже навіть не носили їх, як їхні батьки, в целофанових чохольчиках на поясі поближче до статевих органів, щоби підкреслити свою потужність самця. Діти захворіли новою манічкою — рингтонами. І, крім модних мелодій із блокбастерів, телефони містили в собі також звуки живої природи. Тим часом і розведення породистих псів стало в Яремчі не такою екзотикою, як за мого дитинства. Вже баби не збігалися до своїх парканів, щоби плюнути в бік дівчинки з великим жовтим псом на повідку:

— О, диви диви! Телє ведеш, чи шо? Зара як тобі вклену!

Ну, і щось там кляла навздогін. Я, правда, могла зупинитися і крикнути бабі:

— В свою пазуху!!! — так мене навчила Юлька з Черкас. Яремчанська баба таку наддніпрянську відмазку від прокльону чула вперше, і поки вона тетеріла від культурного шоку, ми з Діком встигали спокійно собі віддалитися.

А потім, вже по Дікових слідах, до школи за своїми малолітніми хазяями ходили і сусідські коллі, і придуркуваті добермани. Але цих собак тримали тільки ті, хто жив по нашому боці річки. Типу, міські жителі і всякі «приїжджі», як ми, просто ми вже давненько приїхали і майже цілком асимілювалися. (Не той гуцул, шо родивсі, а шо згуцуливсі! — це чиств правда.) Найсмішніше асиміляційні потуги давалися мамі, котра взагалі до знайомства з татом не говорила українською, бо школу в Сибіру закінчувала. Перший мій дитячий шок був цілком філологічним. Коли моя власна мама, щоби заканати під свою в Яремчі, куди ми щойно переїхали, крикнула на мене в пісочниці: «Ну нашо ти дівчинку НАПУДИЛА?!» Що це за таке «напудила»? Пуделя навколо видно не було, я добре роззиралася. Чи може, хтось кудись напудив, як кацапи кажуть, в сенсі, насцяв? Але ж ні. Це значило «налякала». Я це взнала набагато пізніше, коли мама вже облишила свої зворушливі спроби переймання гуцульського діалекту… Тим не менш, ми всі ним говоримо. Дуже може пригодитися, якщо хочеш послати комусь таку шифрограму, щоби оточуючі нічорта не вдуплили.

Так от. Собаки були прерогативою тих, хто жив не ЗА РІКОЮ. Ті, хто жили за рікою, називалися корейцями і жили натуральним господарством: корови, кури, свині, город картопля і багато дітей. Вся та частина міста називалася Корея. Без уточнення — Південна чи Північна.

Просто етнічні гуцули, як і всі жителі гір, мають звужений розріз очей. Подібно до азіатів. Та й антропологи деякі кажуть, що з Азії гуцули прийшли, зігнавши з кровних гір племена карпів, теж не слов’ян, до речі.

Отже, Корея. Це я тепер розумію, яке то було глибоке джерело автентичності, колядок і коломийок. А тоді я, як і всі інші лохи, думала, що жити в Кореї — це повний атстой і нє павєзло. Ба навіть Дік туди не забігав, бо зробити це можна було лише по стрьомному висячому мосту над бурхливою річкою. (Купу років по тому мій досвід яремчанських мостів ой як допоможе мені при переході річки на Західному Папуа, коли мої круті західноєвропейські друзі аж повклякали від страху, а я звично собі перескакала напівзогнилими дошками на протилежний берег). Так от. За дітьми не з Кореї ходили до школи породисті пси. А за дітьми з Кореї ніхто не ходив. Так що одного разу Гапин однокласник Купчак ввімкнув на своїй мобілці звук сумного, протяжного мукання. Коли всі запитально підняли на нього голови, Купчак оголосив:

— О, чуєте?! По Лесюка його корова прийшла!

Дік наш на корову не був схожий. Хіба що на теля, в системі цінностей якоїсь язикатої баби. Дік взагалі не думав, ніби він чимось дуже відрізняється від нас. Як у будь-якої стадної тварини, в нього існувала певна ієрархія щодо всіх членів родини. І своє законне місце у цій ієрархії. Найулюбленішими сезонними богами в Діка були Дід і Бабця з Черкас. Бабця, коли бувала в нас, давала йому жерти в будь-який час дня і ночі. В необмеженій кількості. Дід взагалі був для Діка всепрощаючим Бодхісатвою, Дао і Джином з глечика водночас. Коли Дід приїздив до Діка чи Дік до Діда (як же він ригав по дорозі в машині, бо ми, дві ідіотки, завжди його жаліли, і, всупереч маминій забороні, годували перед виїздом), відкривалися Ворота Раю. Бо, якщо я спала, Дік міг собі починати скавуліти надвір, коли завгодно, і все одно до одинадцятої ранку не мав жодного шансу пісьнути на дерево, то в присутності Діда можна було заводити гуляльну пісню вже о п’ятій ранку.

— И… и… уїіівав! — по наростаючій нив Дік.

І ось уже Дід крекче, підіймається, секунду сидить на ліжку, а відтак одягає сині спортивні штани і веде декадента й жайворонка Діка гуляти. І гуляє з ним, скільки треба, і апорт йому кидає, і кліщів витягує, і бліх ловить.

Далі йшов Тато. Страшний і грізний бог, типу Перуна щось. Тата Дік бачив рідко і боявся мітко. Тато мав машину, звук котрої Дік впізнавав ще за кілометр, вибігав на балкон і збуджено верещав там форсованим баритоном. Якщо Діка випустити в цей момент надвір, він заскочить в машину і буде їхати з татом аж до гаража. Щоби потім модно йти з ним поряд і всім дворовим псам показувати, який він крутий цуцик — з таким великим дяпаном тусується.

— Дік, поряд, — серйозно казав Діку тато. Теж гордий тим, що цей Жовтий Пес (скорочено Жопес) слухається його команд. Команди, до речі, ноу-хау: всі навколо вчили своїх собак «рядом», «камнє» і «сідєть». а тато запровадив українську панель задач. А Діку було пофіг — він все одно робив щось тільки тоді, коли сам хотів. І взагалі, кажись, він всі наші розмови розумів, а реагував на команди лише для нашого заморочення.

Мама була молодшою персоніфікацією Бабці. Мама давала їсти менше і рідше, зате стабільніше — щодня. Бо ж бабця була еманацією гостьовою. Маму варто було слухатися, бо їжа десь була поряд.