— Та ладно, — рішили ми, — пальцями.

Якщо ви коли-небудь мили голову в холодній воді взимку, в умивальнику під сходами, куди часто-густо хлопці на уроках ходять сцяти, бо стаціонарний туалет міститься на вулиці і до нього ще пиляти по морозу, ви мене зрозумієте. Ракавая женщінатерпіла трансформацію. Лак «Прєлєсть» не піддавався, як совєцький развєдчік. Він так до кінця й не зліз із мого волосяного унітазу, зате сам унітаз розвалити нам вдалося. І на голові в мене стало те, що вісім-десять років по тому запросто носитиме чорнява дівчинка з ТАТУ, такий собі мокрий кіпіш. Гай-гай, для Яремчі тоді це було не те що радикально… це було… ну, це було як розмочений в умивальнику волосяний унітаз за відсутності гребеня.

Так чи інакше, я пройшла на дискотеку і Вася сказав:

— Ну от, тепер хоч шось… А взагалі мені твоя ця стрижка не подобається. Давай рости нормальневолосся.

Настрій був паскудний. Звісно, я плакала від жалю до себе й людської несправедливості — хіба я винувата, шо мама мені таке нахаламандрила і сказала, що класно?! Я плакала, коли мене, здавалося, ніхто не бачив. А може й бачив. Я не сильно переймалася тоді заповітами Лесі Українки і не слідувала принципу «Щоб не плакать, я сміялась». Леся Українка взагалі видавалася мені злою, хворою, чоловікоподібною асексуальною двоюрідною сестрою вчительки української літератури. Хто така Оксана Забужко чи Ніла Зборовська я тоді знати не знала. Слава Богу. Бо ж моментально з ракавой женщінизробилася би феміністкоюі ходила би у спідниці поверх синіх рейтузів, запхнувши у вуха дешеві дерев’яні кульчики з пацьорками з сувенірного базару, забула би про дезодорант і колготки як про дискримінативні накидання з боку шовіністів-чоловіків, а Вася би летів з вікна столової з попередньо вибитими зубами…

— О, а що з зачіскою? — поцікавилася вдома мама.

— Ой, ма, не питай. Всьо нармально, карочє, — я визувалася, щоби швидше звалити спати.

— Котра година? — суворо і страшно, примруживши очі й затягуючись сигаретою, спитав тато. Нічого нового. Як завжди. Я перевищила ліміт гульок на 5 хвилин. Було 12:05.

— У мене годинник відстав, — буркнула я і пішла в кімнату.

— Я що — закінчив з тобою?.. — ой, тато починав злитися. І це при тому, що коли я приходила додому в сраку п’яна (ви ж теж підлітками напивалися зелено-червоних лікерів ківі-чері, правда?) і валилася спати, він нічогісінько не помічав. А варто було спізнитися на 5 хвилин, як тобі влаштовували допит із тортурами: з ким гуляла, що пила і про що говорила. Як їм пояснити, про що я говорила з Васьою?! І як взагалі можна комусь пояснити, про що ти говориш із хлопцями чи подружками у віці 13-ти років?!

— Ігор, та лиши її… — спробувала вступитися мама, і, як завжди, це в неї не вийшло.

— Вибачте-я-більше-так-не-буду, — прогундосила я завчено. — Можна мені спати?

Після стандартного епізоду одвічного серіалу «Атци і дєті» мене відпустили. І я ще трохи поплакала над своєю лихою доленькою.

На вихідних мама докладала зусиль змусити мене вчити фізику, а я її відволікала Валєрієм Мєладзе, котрого тато називав «воющій-ноющій».

У понеділок в школі казали таке:

— А ви чули, ви чули, що Карпа прийшла в п'ятницю на діскатєку в школу, а Васілій її побачив і набив морду? Кароче, сказав, шо в неї така прічьоска, шо людям її показувати стидно, і потягнув за патли в умивальник мити голову. І Карпа всю діскатєку ревіла в умивальнику.

Вам ясно, що я вже тоді була хорошим ньюз-мейкером?

Отака, бляха, музика.

ДІК

Все своє дитяче життя я була Гобсеком. Ні, гроші я нікому не позичала. Я акуратно, натхненно і панічно складала їх на пса.

Собака була моєю мрією Номер Один. Татові дитячі історії про спанієля Рема, котрого вкрали гицлі, не давали мені спокою. Я ненавиділа гицлів більше за фашистів, а кіно «Білий Бім Чорне Вухо» вибило мене з колії (викликало шалений напад плачу і страху) вже самою своєю фабулою. Про перегляд стрічки я й подумати не могла.

Як дорослі не могли зрозуміти, чого не можна в фільмах убивати песиків, коників і дельфінів, я не знаю. Дітям переживати такі смерті значно важче, ніж переживати смерті дорослих дядьків на тому ж екрані. Ще мали виживати женщіни і дєті. Тільки дядьки заслуговували на смерть. Причому, немолоді і негарні. І злі, ясне діло. А тварин, навіть злих, було жаль. Наприклад, вовків, бо вони схожі на песиків. Варто було побачити кровожерливого вовка при смерті, подумати: «Песик…» і ревти починаєш, як миленька.

Дякувати Богу, в батьків вистарчало гуманності щодо всіх мертвих тварин у кіно сказати: «Ну, це ж кіно. Хто би вбивав звіриків для кіна, сама подумай? Йому укол зробили, і він спить». Про збитих на дорозі собак і котів казали просто: «Він заснув». Мені було дивно думати, як то стільки котів і собак могли одночасно поснути на сімсоткілометровому шляху «Яремча — Черкаси». Всередині щось щемливо стискалося, і не до кінця у все вірилося, і щось страшне й таємне підозрювалося. Але деякі питання ліпше не кріпити в себе в голові надто довго. Тож розуміння феномену смерті приходить до нас порційовано, впродовж усього життя.

Повернемось до бабла. Якщо жучити його на свій кожен День народження, якщо не здавати мамі троячку, що її веселий тато, коли йшов з гаража, вручав тобі на морозиво, якщо не завжди повертати решту з хліба й молока, МОЖНА НАЗБИРАТИ СІМСОТ РУБЛІВ.

Мрія нарешті збулася. За п’ятсот рублів, що накопичилися в моєму рудому дерматиновому гаманці, тато купив крихітного російського спанієля Чарліка. (Тато… А здача де?)

Чарпік був дуже хворобливим і сумним з самого початку. Видно, чув, як його кличуть собачі ангели. Незважаючи на всю нашу турботу, щеплення, правильне харчування й асистенцію кращих ветеринарів, Чарлік відійшов у кращий світ у віці півроку і двох днів.