Одного разу я привів свого батька до школи і заникав його в коптьорці, де у трудовика нашого бухали його колєгі. Батько поспостерігав за тим, що відбувається у нас на уроках, після чого киянкою дав по балді трудовику і забрав мене з тієї школи, віддавши у звичайну, теж гопівську, але розташовану найближче до нашого будинку школу. На ту пору я тільки-но перейшов у дев’ятий клас, а це свідчить про час статевого дозрівання у суміші з іншою бідою, такою як алкоголь, цигарки, мацання дівок і навіть травка.

<empty-line/>

Коли мені було п’ятнадцять років, весь мій час складався виключно з вільного часу, я нехтував саморозвитком і взагалі нехтував усім, до чого мене спонукали мої нещасні батьки, та мені, зрештою, було пофіг, бо ж я був найрозумнішим і сам міг вирішувати, що мені потрібно, а це, як не крути, круто.

За десятий клас я прочитав усього, здається, п’ять книжок, захопився хіп-хопом і закінчив навчальний рік з однією четвіркою та двома трійками. Решта були двійки.

Але, незважаючи на те, в атестаті у мене не було жодної трійки, а самі лише п’ятірки та четвірки. Далі я поступив до одного київського вищого навчального закладу, де постійно висів на волосині, але мені було настільки по барабану, що, з’являючись на одній із десяти пар, я вмудрявся складати свої грьобані сесії…

Я не знаю, навіщо знову пустився у відвертості щодо мого життя, згадую ті нікчемні рефлексії, бо ж то все не є моїми університетами, а є нічим іншим, як піт на яйцях бабуїна, як лайно зіпсутого носорога (десь я це вже чув), бо ж з усього, чого мене вчили, я можу згадати тільки те, що не можна крутити ручки та важелі верстатів. Фактичними моїми університетами було читання і життєві помилки, на яких зазвичай вчиться молодь, а ще моїми університетами були конфузи, відверто негативні вчинки, спілкування з п’яними роботягами, поїздки на дачу та на море, а так і потяги разом із провідницями-істеричками, дуже рідкі настанови батька, ще рідші сльози матері, бойфренд моєї бабці Філіп, який пройшов Афганістан, Нікарагуа, Чехословаччину та інші точки. Моїми університетами були роботи, на яких я працював, потопельники, яких я бачив, похорони, на яких я стояв із кам’яним обличчям, музика, яку слухав, синці, які загоювались, ранки, вечори, доміно, бійки, наше малолітнє злодійство, зрештою, дійсність, яка триває…

<empty-line/>

<subtitle>2</subtitle>

<empty-line/>

Одного разу полив дощ, я засмутився, відчув, що життя поволі скочується донизу, пролітають найкращі миті моєї молодості, мною оволодіває хандра, туга та жагучий біль за безцільно прожиті роки. Було у мене ну надто багато вільного часу. Я читав і писав, я слухав музику і дивився з комп’ютеру художні фільми, я почав збирати фільми, я почав створювати власну колекцію дійсно хорошого кіна, я навіть намагався дивитися телевізор. Зрештою, все це мене підхарило — я бажав людського спілкування, волів щось робити, бодай якось утамувати амбіційні потреби свого чоловічого «я».

<empty-line/>

І тоді я знайшов обмокле від дощів оголошення, яке висіло на сірому, одинокому, як і я, стовпі. Мене, а заразом і всіх інших запрошували на роботу до однієї україно-білоруської фірми, яка займається виготовленням усіляких харчових добавок і спецій. Я, звісно, подзвонив туди, і мене запросили на співбесіду. Розмовляв зі мною досить чемний і привітний чоловік років сорока-сорока п’яти, сказав, що, попри зовнішній вигляд, я йому підходжу і з двадцять третього числа, тобто через три дні, можу приступати до своєї роботи, тільки є одне прохання, принести на завтра трудову книжку, паспорт і ідентифікаційний код.

— Добре, — відповів я.

Робота моя полягала в охороні об’єкту, а саме складу, на якому ці всі добавки разом зі спеціями зберігались. Я мав працювати добу через три.

— Нема питань, — відповів я.

І робота, і гроші якісь зароблятиму, і вільного часу повно.

— Заїбісь, — сказав я сам собі вже вдома.

Мене оформили охоронцем складських приміщень, видали мені форму, познайомили з працівниками складу, симпатичними дівчатами з бухгалтерії та наказали вночі в ніякому разі не спати.

— Добре, — відповів я. — Не спати! Чому б і ні! — тримаю марку такого собі позитивного штемпа. — Все буде гаразд, — показую американський жест, що символізує всьо оукей.

Виділили мені коптьорку. В принципі, не погана така коптьорка. Телевізор, шафка, канапа, на якій не можна спати, дві тумбочки, столик, якісь гідранти на випадок пожежі, проводи, електричний чайник, мікрохвильова пічка і два вазони з кактусами. Квіти нам не довіряли.

Все було чинно і благородно.

Я заступив, у формі почував себе якимось еФБееРівцем чи спецназівцем, загалом все було чьотко. Відкривав велику зелену браму, через яку проїздили вантажівки, привозячи й увозячи товар, намагався спілкуватися з працівниками складу та з дівчатами, що працюють у бухгалтерії. Однак дівчата виявились тупими й не здатними вести цікаві розмови. Сприймаючи мене не більше ніж охоронця, вони були глибоко вражені моєю інтелігентністю, високою культурою та освіченістю. Я намагався розмовляти про якісь новинки європейського кіно, а вони сказали, що нещодавно дивилися «Дзвінок-2», я намагався торкнутися літературної теми, а одна з них почала співати дифірамби Дену Брауну, інша сказала, що їй подобається Франсуаза Саган, а ще інша мене приголомшила тим, що вона полюбляє класику.

— Справді? — зрадів я. — А що саме?

— У дитинстві я читала «Спартака».

Живопис та прикладне мистецтво їх взагалі не цікавили, лише шанувальниця класики була якось на виставці зі своєю свекрухою.

Віднайшовши розчарування, я поплентався до складських приміщень.

— Здоров, малий! — звернулись до мене працівники. — Що, перше чергування?

— Да, — відповів я.

— Нічо’, — сказали вони, — у нас нормально, всі привітні, робота, малий, у тебе — шара.

— Нормально, — кажу, — нормально.