Яка я жалюгідна сьогодні, думає Антоніна Василівна. Аж приємно.

Голі і чорні крони навколишніх дерев чомусь нагадують Антоніні Василівні залізничні колії.

Вона заходить у безлюдний парк і сповільнює крок.

У парку треба ходити так, ніби в тебе пульс двадцять ударів на рік, думає.

Біля пам’ятника Шевченку Антоніна Василівна сідає на мокру, притрушену снігом лавку.

Я подібна на бездомну алкоголічку, думає Антоніна Василівна, але що з того? Чим вона гірша за мене?

Антоніна Василівна згадує ту алкоголічку, яку бачила нещодавно по телевізору. Алкоголічка місяць, як вийшла з в’язниці. Волосся ще не встигло відрости. Така підпухла і чорна. Вона сиділа на лавочці в якомусь парку, можливо, навіть парку Шевченка, і казала журналісту: «У мене нема паспорта. Загубила. І грошей нема, щоб новий паспорт зробити. Ніхто мене не щітає за чєловєка. А в конституції записано, що каждий чєловєк - лічность. Я - лічность. Зробіть щось для мене».

На лавку до Антоніни Василівни підсідає чоловік років сорока, одягнений так, як одягаються рибалки в негоду. Під пахвою в нього коробка з шахами.

– Шахи?
– каже Антоніна Василівна.
– Пограємо?

Чоловік презирливо оглядає Антоніну Василівну.

– Я граю на дєньгі.

– Я згідна. Ставлю свої чоботи… тобто п’ятдесят гривень.

Чоловік ще раз оглядає Антоніну Василівну, але цього разу з підозрою.

– Ти підіслана?

– Ні, я вчителька.

Чоловік вагається.

– Покажи дєньгі, щоб я бачив, що вони в тебе вообще є.

Антоніна Василівна виймає з кишені п’ятдесят гривень.

– Ідьом під навєс. Тут фігури намокнуть.

Вони йдуть у скверик поруч з громадськими туалетами.

Чоловік блискавично розкладає на дошку фігури.

– Ти хоть грати вмієш?
– питає Антоніну Василівну.

Та не відповідає і робить перший хід білими.

Через двадцять хвилин супротивник Антоніни Василівни здивовано вигукує:

– А ти, дамочка, на виїграш граєш!

– Я завжди виграю. Через два ходи мат, - спокійно каже Антоніна Василівна.
– Давай п’ятдесят гривень.

– Вікторе?

– Ви вже тиждень не приходите. Я злякався, що щось сталося.

– Не переживайте. Я поки не збираюся вмирати.

Віктор тупцює на вхідному килимку Антоніни Василівни. Цей килимок колись був її улюбленою нічною сорочкою.

– Може, хочете чаю з печивом?

Віктор заходить у коридор і чемно роззувається.

У цій квартирі за сорок років, окрім сантехніків, не було жодного чоловіка, думає Антоніна Василівна.

– Ви скучили за мною?
– питає Антоніна Василівна і всміхається. Їй раптом стає добре і затишно.

– Я звик з вами сперечатися, - Віктор теж усміхається. У його очах з’явився звичний глузливий вогник.

– Що ж, давайте посперечаємося.

– Давайте.

Антоніна Василівна похапцем пристелює ліжко, одночасно при цьому відсуваючи ногою купу книжок на підлозі в куток.

– Сідайте в крісло біля вікна. Воно спеціально для гостей.

Віктор сідає в крісло.

– Що ви зараз читаєте?
– питає.

– Увічливість вам не пасує, Вікторе. Зі мною не обов’язково говорити про книжки.

– Мені дійсно цікаво.

– Я вже не читаю нічого нового. Тільки перечитую.

Антоніна Василівна ставить на журнальний столик тарілку з вівсяним печивом і два горнятка.

– Ви п’єте чай з цукром?

– Без.

– Скільки вам років, Вікторе?

– Двадцять. А вам?

– Двадцять п’ять.

– Виглядаєте молодшою.

– Дякую.

Жучка з недовірою поглядає на гостя.

– Що ви цілими днями робите, Антоніно Василівно?

– Старію.

– Це, напевно, дуже нудно.

– Ну чого. У п’ятницю я була на дискотеці, наприклад.

– На дискотеці?

– Ви здивовані? Так, на дискотеці. І мала шалений успіх у кавалерів.

– Вітаю, - Віктор відкидається на спинку крісла.
– Але я вам не вірю. Ви не вмієте танцювати.

Антоніна Василівна обурливо сплескує в долоні.