Шрифт:
Антоніна Василівна міряє одну пару, потім другу, потім третю.
– Ці затісні, - каже вона дівчині-консультанту.
– А в цих дуже гострий ніс. Боюся, що когось ними заколю. А ці, треті, вони просто жахливі. Мені потрібні такі, які б мали м’яку підошву.
– А, я розумію, - вигукує дівчина, - щоб мозолі не натирали?
– Щоб було зручно танцювати.
Смішно, аж боляче, думає Антоніна Василівна.
Він танцює - Антоніна Василівна сидить на табуретці в кутку і спостерігає.
Потім раптом встає і каже:
– Я купила собі нові чоботи. У п’ятницю знову йду на дискотеку.
– Жоден чоловік тепер не встоїть проти ваших чар, - весело відповідає Віктор.
– Жоден. Я буду танцювати.
– Ви ж не вмієте.
– Ви мене навчите.
– Боюся, до п’ятниці ми навряд чи встигнемо.
– Я швидко вчуся.
– Чому ви танцюєте самі, Вікторе? Я завжди думала, що для танцю потрібні двоє.
– У мене була партнерка. Її звали Ліля. Минулого місяця ми розійшлися.
– Чому?
– Посварилися.
– А! Я розумію. Сердечні справи.
– Ні. Я не плутаю танці і любов. Ліля під час тренувань не користувалась антиперспірантом. Мене це бісило.
– Антоніно Василівно, ви хочете все зробити самі. Це неправильно. Ви зовсім не використовуєте мене, коли танцюєте.
– Я вам не довіряю.
– Даремно.
– Хіба?
– Скільки книжок ви прочитали?
– Не знаю. Не рахував.
– Тоді так: яку книжку ви прочитали останньою?
– «Гарі Потера».
– І як? Сподобалося?
– Так.
«Він ще дитина», - думає Антоніна Василівна.
– У мене дежавю! Я вже це бачив. Вас тут. Що ми танцюємо.
– Гарно.
– Звідки це?!
– Ну, у мене є своя теорія… Я думаю, що це все нам снилося. І деколи ми згадуємо свої сни.
– Я теж так думаю! Але тоді виходить, що ми спочатку бачимо своє життя уві сні, а вже потім його живемо.
– Саме так і виходить.
– Тупо якось.
– А в школі ви щось читали?
– Ну. Читав. Щось.
– «Мадам Боварі» Флобера читали?
– Ні.
– А Достоєвського?
– Той, що Фьодор?
– Той, що «Брати Карамазови», «Бєси».
– Ні. Не читав.
– А Франца Кафку?
– Не читав. Усе дуже страшно, так?
– Але ж ви чули про Кафку… Знаєте, хто це?
– Ніколи не чув.
– У вас була погана вчителька літератури.
– Антоніно Василівно, з якого ока?
– Що?
– У вас війка впала. З якого ока?
– Вікторе, я вас не розумію.
– Є така гра. Ви не знаєте? У вас впала війка з ока. Якщо вгадаєте, з якого, берете війку, загадуєте бажання і сунете війку за пазуху. Бажання має збутися.
– Ось воно що. Так, я знаю таку… гру. З лівого ока.
– Вгадали. Загадуйте бажання.
«Дитина», - думає Антоніна Василівна і загадує бажання.
– Як поживають ваші ворони? Далі дивляться?
– Власне, я не впевнена, що то ворони. То можуть бути і галки, і граки, і круки. Але так. Дивляться.
– У вас, Антоніно Василівно, напевно, є щодо них якась своя теорія.
– Є. Я думаю, ворони мені заздрять.
– Чого це?
– Бо я сама, а вони завжди удвох.
Уже третя доба, думає Антоніна Василівна, лежачи в ліжку. Мені треба трохи поспати.
Перевертається на правий бік. Чує, як гупає серце. Рахує удари. На сто двадцятому лягає горілиць.
– Невже я на щось чекаю?
– питає сама в себе.
Жучка тихенько скавулить у ногах.
Із самого ранку починає вдягатися, довго крутиться перед дзеркалом, підфарбовує губи, кропиться духами, привезеними десять років тому з Польщі. Взуває нові чоботи.
– Антоніна Василівна, я прямо вас не впізнаю, - каже до Антоніни Василівни двірничка Люся, тягнучи знадвору викинутий кимсь старий холодильник.
– Ви так похорошіли.
– Не вигадуйте, Люся, куди мені хорошіти?