— О, друже, ти заговорив! Нарешті!!! — крикнув я і ледь не розплакався. — Я вже злякався, що ти затихнув навіки. Йоманарот! — я не міг стримати радості. — Це треба відзначити! Бармене, де ти там, мавпяча мордо? Не барись, хутчій наливай нам ще по одній!

Ми цокнулися, Тьома глибоко вдихнув, а тоді справно видудлили ще по чарці.

— Чого ж ти стільки мовчав? — спитався я й скривився, відчуваючи, як текіла обпікає стравохід. Тьомик шмигнув носом і втерся рукавом сорочки.

— Мені ще ніколи не було так соромно, чувак. Я так хотів потрапити на обкладинку «Men’s Health».

Я хотів сказати, що за тих обставин він, якщо і міг кудись потрапити, то тільки до реанімації, але тактовно перемовчав. Хай думає, що хоче, аби тільки говорив і не мовчав.

— Знаєш, як хотілося покинути оце все мракобісся і стати королем подіуму! — не вгавав Тьомик, відсвічуючи прогалинами в зубах на цілий бар.

— За це треба випити, — казав я і знову тягнувся до чарчини.

— За що?

— За мракобісся.

І ми знову перехилили по чарчині.

…От десь саме у цьому місці, якщо мені не зраджує пам’ять, вертихвістці Фортуні щось заклинило в голові, й закортіло їй подивитися на слоняче полювання посеред Юкатанського півострова…

У Мексиці цілком нормально, коли до бару чи ресторану вривається знадвору який-небудь вуличний торговець і починає соватися поміж столиками, галасливо пропонуючи відвідувачам свій крам, переважно всякі маловартісні та вбогі сувеніри.

Я ж так сильно зрадів від воскресіння Тьомикового красномовства, що не припиняв налягати на «Jos'e Cuervo». Тьомик не відставав, і ми по-чорному жлуктили те диявольське агавове пійло. Нараз поряд з нашим столиком невідь звідки постав засмаглий опасистий мексиканець в ошатному жакетику, але в подраних джинсових штанах.

— Buenos tardes, se~nores! [31] Не бажаєте прикупити сувенір на пам’ять про Мексику?

У Тьомика до того часу вже зовсім око за око заїхало. Він випустив хмарку диму прямо в морду вайлуватому крамарю і розв’язно поплескав його по плечу:

— Аміґо! 'Oла, аміґо, ме йямо [32] Тьомик, Артьом. Зрозумів? — а потім повернувся і отетеріло витріщився на мене: — Що ця мартишка хоче від мене?

— Та, мабуть, впарити якесь барахло.

— Скажи, нехай показує! — категорично заявив Тьомик.

Я переклав його побажання, на що бродячий підприємець слухняно дістав з-під поли довгастий згорток і розкрутив його. Уже тоді, побачивши, як загорілись очі мого компаньйона, я зрозумів, що сьогоднішній вечір закінчиться кепсько.

— Чувак, глянь! У нього пушка, — прошепотів Тьомик, від хвилювання немислимо вилупивши очі і висолопивши язика.

Незграбний мексиканець тримав перед нами стареньку двоствольну дубельтівку, ретельно загорнуту в звичайний обгортковий папір гірчичного кольору.

— Воно… е-е-е… воно працює? — обережно поцікавився я, торкаючись пальцями подряпаного й холодного металу ствола, поки Тьомик пускав слинки.

— Це найкращий дробовик на всьому Атлантичному узбережжі! — пролепетав торговець.

— А по-моєму, цю аркебузу сюди ще Кортес завіз, — заперечив я, нагледівши плямки іржі на стволі.

— Сеньйори! — обурився мексиканець. — Та як ви можете таке говорити? Ця гвинтівка — справжній витвір зброярського мистецтва!

Я відмахнувся і вже збирався послати кудись подалі цього набридливого нахабу, але Тьомик притримав мою руку й відкарбував, неначе солдат на плацу:

— Cu'anto cuesta, se~nor? [33]

«Ого, — думаю собі, — ніколи не бачив, щоб текіла так благодатно впливала на людину. Скоро мій напарник балакатиме іспанською не згірше від мене».

— Якщо сеньйор розуміється на зброї, а я бачу, що саме так і є, — улесливо почав торгаш, — то він збагне, що ціна цілком справедлива за такий шедевр — усього лиш п’ятсот песо, сеньйоре.

— Що він с-с-сказав? — Тьомик схилив до мене голову і довго водив по колу очима, стараючись намацати моє обличчя в сутінках бару. — А то я щось геть не тойво… не у фокусі. Він що, блін, китаєць?

— Нє, він мексиканець. Він каже, що хоче за цей допотопний мушкет п’ятсот песо.