Їхали, треба сказати, зовсім недовго. Навіть за місто, по-моєму, не вибралися, спинились десь на окраїні Мериди коло високого паркану зі старанно пофарбованих і загострених угорі прутків. Крізь загорожу звідусіль випирала нетипова для Юкатану вруниста тропічна зелень.

— Далі доведеться трохи пройтися, — сказав мексиканець.

— О’кей, — сказали ми і вивалились з машини.

Трохи поодаль вимальовувалась артистично намазюкана вивіска «Chorros de Milla [35] ».

— Що то таке? — спитав я, прижмурившись і тицьнувши неслухняним пальцем у плакат.

— Не зважайте, — похапцем мовив інтелігент. — Ходімо, а то слон може втекти.

Майже кілометр ми тюпали назирцем за провідником по рівненькій асфальтовій дорозі, потім асфальт обірвався і почався розбитий ґрунтовий путівець. Хвилин за десять ми зійшли й з нього і завернули далі в густі непролазні зарості. Було темно, вогко і страшно. Я раптом подумав, що не маю ані найменшого бажання в такій обстановці зустрічатися з п’ятитонним лоходонтом, а тим більше полювати на нього. Так і сказав Тьомику, щоправда, сказав українською, щоб не тривожити провідника.

— Не дрейф, напарнику! — бравурно відказав мені Тьомик. — Завтра на вечерю матимемо багато м’яса.

— Знаєш, а мо’ краще сходити в McDonalds? — тихо пролепетав я, але Тьомик лиш відмахнувся й засипав у патрони сіль.

Звідкись долинав негучний плескіт води, мабуть, від невеликого водоспаду, праворуч над головами гухкали мавпи, звідусіль тріщали цикади. Набір звуків більше нагадував джунглі Чіапасу, аніж рівнини Юкатану, і це мене трохи непокоїло. Інтелігент вправно пробирався між ліанами та колючим віттям, мовчки ведучи нас на зустріч з незвіданим.

Через якийсь час ми вибрались на галявину, і довкруги стало трохи світліше. Вздовж лісу протягнулась чіткою смужкою розтоптана стежина. За стежкою здіймалася висока трава, в якій тьмяно виблискував масивний сталевий парапет — значить, десь поряд мають бути люди, подумав я. Страх не відступав, навіть алкоголь не помагав — мої коліна дрібно тремтіли, а серце несамовито колотилося в грудях. Я вже збирався сказати Тьомику, що далі не піду, що ну його на фіг цих слонів, я ще пожити хочу, а як дуже кортить, то валіть далі самі, коли зненацька уздрів перед собою його.

Чорт забирай! Ви не повірите! У яскравому світлі місяця в метрах десяти переді мною стояв слон! Справжній мексиканський слон! Височенний, мов гора, і страшний, страшніший від Брітні Спірз без гриму. Так, визнаю, я був п’яний, але мені не примарилось, бо те ж саме бачили Тьомик з мексиканцем.

Слон стояв, повернутий до нас задом, і, схоже, куняв. На якусь мить ми заклякли, потім Тьомик присів і шугнув у кущі, по-пластунськи підкрадаючись до здобичі.

— Слон… — зачудовано прошепотів я.

— Гроші, — прошепотів мексиканець.

Напівсвідомо, наче уві сні, не відводячи очиць від велетенського сіро-коричневого страшидла, я витяг з портмонетки три купюри по сто песо і запхнув у простягнуту руку, а далі, не зволікаючи, рвонув навкарачки слідом за Тьомиком. Мексиканець, отримавши винагороду, відразу кудись щез.

Мій страх як рукою зняло. Знаєте, мабуть, у кожному чоловікові десь глибоко всередині захований справжній звір, який тільки й чекає моменту, щоб вирватися на волю. Кожен мужчина у глибині душі — відчайдушний первісний мисливець. Звісно, часи, коли ми, мужики себто, обкрутившись буйволячою шкурою, гасали за мамонтами і колошматили їх кам’яними сокирами, вже давно канули в Лету, однак гени, гени-то лишилися! Тож я хутко наздогнав напарника і влігся коло нього в траві. Величезна слоняча дупа вимальовувалася всього в кількох метрах над нами. Слон ще не підозрював, що у нього почалися проблеми.

— Брати тільки живим, — шепнув я на вухо Тьомику не своїм голосом.

Тьомик здивовано кліпнув на мене, але кивнув і міцніше притиснув до грудей дробовика. Ми без проблем пролізли під парапетом, упритул наблизившись до слона; я відчував, як у животі булькає адреналін, а по жилах розпливається дикий запал і нестримна жага крові. Я телющився на слона, наче мисливська такса на борсука.

Неждано-негадано мене охопив небувалий як для моїх років та статури приплив мужності — текіла скипіла у крові, в очах потьмарилося — і з криком «банза-а-ай!» я кинувся з тилу на хоботного, міцно обхопивши одну з його товстенних, мов колона римського храму, задніх ніг. Слон, мушу сказати, виявився гідним супротивником і у відповідь викинув з-під хвоста прямо мені на голову кілька теплих смердючих кавалків добірного слонячого лайна… (Якщо чесно, то я не дуже й образився. Знаєте, коли тебе, бува, згидить яка ворона на вулиці, люди кажуть, що то на гроші. А судячи по тому, як добросовісно спорожнилося на мене те товстошкуре клаповухе одоробало, вже в найближчому майбутньому я мав стати щонайменше мультимільйонером.)

— Чувак, з тобою все нормально? — тихенько звернувся до мене Тьомик, перелякано визираючи з трави і затуляючи рукою носа.

Я все ще міцно тримав слона за ногу. Слон не ворушився.

— Я його тримаю, — прошепотів я.

— Ага, — прошепотів Тьомик.

Потім він вибрався з трави і обережно став поряд з другою задньою ногою.

— І що далі? — трохи розгублено промимрив мій напарник.

— Хапай його і потягли до машини! — кажу.