Врешті ми причалюємо до борту якогось велетенського метало-пластикового одоробла. Типу, мегамодний дорогий готель в історичному центрі. Дивно, що я його не помічала раніше — втім, естетика потворного не завжди привертає мою увагу.

Добре, що я вже перед тим встигла хильнути парочку маргарит з моїм приятелем-психіатром. Так що всі ці люди в уніформах (готельний стаф у даному випадку) не лякали мене, як буває. А їх навзаєм не злякала я — хтозна, може до них що не день заїздять обриганки в джинсах і на вандерерах. Може, це зараз такий загальнопоширений у Києві "сюрприз", що його роблять багаті дяді нєпонятним дєвочькам.

— Мене сюди привезли, а куди дальше, я не знаю! — чесно заявляю дяпану в уніформі.

— Вам, навєрна, в бар, — майже впевнено каже він. Ну да, алкагаліца, хто ж я іще.

Підіймаємося з дяпчиком на прозорому ліфті в захмарну даль цього Хуят-готелю. як читає його назву пересічний мешканець міста. Не від заздрості так читає, ні. А німці би теж так само прочитали цей Y як "У".

Я про щось весело тринджу з дяпчиком, моїм супроводителем. Га, як розпоясалася, сволота п’яна. Так би їхала і ціпило би мене — бо більшість цих продавців, конс'єржів, охоронців та банківських співробітників такі непроглядно дурні (так показують свою владу над вашею долею і впевнені у своїй унікальній ролі в житті Всесвіту), що інколи, дуже часто, майже завжди, ти в їх розум і важливість починаєш насправді вірити. І сидиш собі, не пікаєш, бо ти ж галімий якийсь доцент, позаштатний автор, студік-здобувач другої освіти (перша ні на що путнє не згодилася) чи просто митець. Тюлька, коротше. В морі таких крупняків, як вони. Унікальний феномен, скажіть? Made in ЦЦЦП. Можна пишатися.

— Здраствуйтє… — оглядаючи мене з голови до п’ят (майка з Бангкока — 6 доларів, джинси з незазнаних часів — не пам'ятаю скільки, чоботи з секонда — гривень двадцять, зате який психічний фіолетовий колір!), — каже мені тьотя "трохи за тридцять". Вони завжди, схоже, такого віку. Ці тьоті, що перевіряють, па дєлу ти тут чи у якихось своїх підозрілих справах.

— Доброго дня! — радісно відповідаю я. Мені якогось лиха дуже радісно тут. В їх абсолютно порожньому барі, де вас пиндючно спитають, чи ви резервували собі столик і чи на вас чекають. А до речі:

— Вас ажидают? — Тьотя.

— Хотілося би знати… — просто кажу я.

— Правєді дєвушку! — каже тьотя чуваку в фартушку і чувак проводить мене не до виходу, а на терасу, просто на дах майже проводить, і веде до найдальшого столика в кутку. А за столиком тим… білий конверт. На столику тобто.

Сідаю, відкриваю, попутно замовляю пляшку кьянті. В конверті знову аркушик, на нім таке:

"І тут, коли вона нарешті сіла за столик і відкрила конверт, він нечутно підійшов ззаду і сказав:…"

"Стань моєю дружиною!" — вжахнулася я і мене трохи занудило.

Так чувак старався і так припадає мені його тупо й поетічно відшивати зараз. Ех, ну чого такі промірковані пропозиції завжди роблять люди, котрі нам глибоко до люфи, а тим, за кого ми ладні віддати життя і останню заколку-невидимку, глибоко до люфи ми?

Але він підійшов несинхронно з тим, як я дочитала фразу. І динаміків ніде не стояло. Лише відригували за сусіднім столиком члени Партії регіонів, це я потім взнала, хто вони такі.

Алігарх підійшов справді ззаду, але доволі скромно обійшов мене з лівого флангу і сів за столик:

— Ну як тобі тут?

— Ну нічо, — сказала я. — Панорама гарна.

Потім я з'їла найжирніший стейк у своєму житті. Свинина з кров'ю. Як згадаю, досі блювати тягне. Хто напоумив хуятських кухарів, ніби стейки бувають з мертвої свині з недосточеною кров’ю? У свині все чітко: або свіжина, або кров'янка.

Відтак ми поїхали на камеді-клаб. Столик під сценою, за ним я і двоє друзів плюс. Медвідь, психіатр і Алігарх. Хороша компанія. Жарти про мене завжди однакові — про голі піськи, хуї, і все з любов’ю. Не страшно мені на камеді-клаб ходити, коротше. А навіть смішно. Особливо коли психіатр своїм посвідченням працівника ООН розбиває траву для косяка. А потім бере новий урожай горопашних Алігархових троянд і відриває їм одну по одній голівки. І ми з ним ті голівки кидаємо в комедіянтів. Здаля — нібито помідори летять, бо червоні, а все ж квіточки.

Коротше, напилися ми, як дурні. Якісь коктейлі, якесь вино, коньяк та ще й трава. Жесть. Особливо як для мене, людини до алкоголю незвиклої, тому нерезистентної. Я всіх дуже любила (крайня стадія неадекватності для мене) і волала, вибігаючи на дорогу, що завжди мріяла поригати коло Мандарин-плази. Медвідь мене весь час тримав, аби я не впала просто туди, куди щойно збиралася ригнути. Таксистів налетіло як акул — о, дивляться, бухі мажори, бабла злупимо, і ригачки повтираємо, якщо шо.

— Карпа, не падай! — Медвідь старався, як міг. Але я все-таки впала.

Якщо ви коли-небудь втрачали свідомість чи напивалися до такого стану, ви зрозумієте, як це приємно — просто падати. І заснути хочеться тут же, на вулиці, посеред проїжджої частини.

Але мене забирає правильна машина — з Алігархом. з психіатром і з пес-його-зна звідки взятим Кучерявим Хлопчиком. Вів машину той самий Посланець, перед яким мені досі соромно за слова:

— А хай він на мене не дивиться!

Теж мені петриківський розпис. Здалася ти комусь, на тебе таку дивитися.