– Оце я понімаю, Антоніна, - каже Надя, - нарядилась як треба. Сьогодні ти тут каралєва. Прикупила собі нові чоботи?

– Прикупила.

– Хароші. Скільки дала?

– П’ятдесят гривень.

– Я би й не сказала, що так дьошево. Лєгантські.

Надя шукає поглядом когось у натовпі. Костянтина Костянтиновича сьогодні нема.

– Що нового, Надєжда?
– питає Антоніна Василівна.

– Да ти знаєш, Антоніна, даже нема що розказать. Всі живі-здорові. Пока шо.

Два підстаркуватих дідка натхненно грають на потріпаних баянах ностальгійні мелодії своєї молодості.

Повільний вальс, думає Антоніна Василівна, і нервово пригладжує комір свого бордового демісезонного пальта «джерсі».

– Можна вас запросити на вальс, - раптом чує десь зовсім поруч знайомий голос. Круто розвертається. Бачить Віктора.

– Вікторе? Що ви тут робите?

– Прийшов з вами потанцювати, Антоніно Василівно.

Навколишні розмови стихли. Публіка здивовано спостерігає за ними. Хтось шепоче:

– Хто це, Вєра? Надєжда, ти знаєш, хто це?

– Не маю зєльоного понятія.

Віктор виводить Антоніну Василівну на середину імпровізованого танцювального майданчика.

– Ви готові, Антоніно Василівно?

– Готова.

– Повільний вальс. Якраз той, що ви найбільше любите.

Починають танцювати, і кількадесят пар очей невідривно за ними спостерігають.

– Ти глянь, як вона танцює, - шепче Надя до сусідки, - ніколи би даже і не подумала, що так вміє.

– Але хто це, Надєжда? З ким вона танцює?

– Не маю зєльоного понятія, - і Надя розпачливо прикушує нижню губу.

– Гарно виглядаєте, Антоніно Василівно.

– Ви теж, Вікторе.

– Я так зник. Не попрощавшись. Ви, напевно, образилися на мене.

– Не виправдовуйтесь. Ви нічого мені не винні. І не зобов’язані були прощатись.

– Я став у пару з новою партнеркою. Тепер тренуюся в іншому місці. На Липках. Там великий зал. Якщо хочете, можете приходити туди.

– Ну що ви, Вікторе, ні.

– Шкода.

– Як нова партнерка? Користується дезодорантом?

– Так, вона нічого, нормальна. Але страшенно дурна. Справжня блондинка, знаєте.

– Щоб танцювати, багато розуму не треба.

– Ви, пам’ятаю, колись казали зовсім протилежне. Казали, що танець - це не мова тіла, а мова душі.

– Ну, Вікторе, я перебільшила. Невідомо, чи ця душа взагалі є.

– Я прочитав Флобера і Достоєвського.

– Навіть так? І сподобалося?

– Сподобалося. На черзі Франц Кафка.

– Кафку я дозволяю вам не читати. Боюся, він негативно вплине на ваше відчуття ритму.

Надя б’є себе по чолі:

– Ясно! Це її колишній учень!

– Точно. Колишній учень. Бо хто ж іще?

– Вікторе, я хотіла вам зізнатися в дечому.

– Будьте обережні, Антоніно Василівно, - він лукаво мружиться.

– Пам’ятаєте, ви запитали мене, чого я сама. Тоді я вам збрехала.

– Я не сумнівався.

– Не знаю, чи ви зрозумієте. Я просто… я була занадто романтична, щоб прийняти земну любов.

Вальс закінчився. Віктор підводить Антоніну Василівну до гурту старих бабів.

– Антоніна, познаком нас зі своїм кавалєром!
– щебече Надя.
– Це, як ми поняли, твій колишній учень, да?

Антоніна Василівна всміхається.

– Ні, Надєжда. Це не мій учень. Познайомся. Це Віктор.

Марта Богданівна нічого в житті так не боїться, як слимаків. От є такі люди, які з невідомих причин бояться чогось зовсім не страшного. Ці люди нічого собі не пояснюють, не намагаються зі своїм страхом боротися - а просто бояться. Послідовно і щиро. Інші сміятимуться з такого. Пройдуть повз, навіть не помітивши крихітну слизьку істотку, схожу на розведений у бульйоні желатин. Ще інші, не довго думаючи, розтолочать слимака підошвою черевика, а потім витруть підошву об молоденьку зелену траву де-небудь на найближчому газоні.