Private-Bookers
Гра в королеву
вернуться

Пишнюк Тетяна

Шрифт:

— Ой, Марусю, ти що — на гумор перейшла? — зіронізувала Лара.

— Я не думаю, що то чистий гумор… Та щось у цьому є, — відставила бокал, усміхнулася. — Самі почуйте:

На останній приступці трамвая Мчу я на роботу, мов до раю. Моя шубка із чорненьких норок Обшмугляла хутро все об морок. Жалюгідно, мабуть, виглядаю На останній приступці трамвая. Оптимізму все ж я не втрачаю, Заодно і прес собі качаю, Бо за браком часу, а чи волі, Стали мої м’язи дуже кволі. На мені лежить якийсь дідисько, Дише в писок неприємно близько І на зауваги не зважає. Це мене ніяк не розважає. І уже терпіння я втрачаю На останній приступці трамвая. А життя, немов вагон по колії, Без відхилень. Це вже не приколює. Вліво хочеться розгойдатися, Чи продатись, чи так віддатися… Ну, звичайно, це я перебільшую. Захотілося стати іншою — Без обов’язків, без умовностей, Не писати романів та повістей, І не сипати всюди віршами… Та хіба тоді стану я іншою? На роботу щоранку летітиму На трамвайчику на побитому. На останній приступці трамвая Їду я і рими підбираю.

— Марусю, це наче гумор, а вдуматися… — протягнула Лара.

— А вдуматися, Ларонько, — звичайна правда життя, — продовжила Світлана. — Це ж скільки жінок вранці їдуть на роботу на останній приступці. В костюмах, на високих підборах, із макіяжем… Їм би їхати в гарних авто, а вони чіпляються за поручні й висять на останніх приступках, як красиві мавпи у вольєрах, затиснуті тілами таких самих братів і сестер по розуму.

— Красиві мавпи? — підняла брови Маруся. — Це ще одна тема. Продаєш?

— Так віддаю. Тільки, я думаю, це буде ще сумніша розповідь.

— Ну ось… Хотіла розвеселити, а спровокувала до смутку. Дівчата, я на це дивлюся простіше. Мабуть, через те, що моє щоранкове добирання на роботу стало звичайною необхідною процедурою. А ви, кожна маючи машину, вже й не уявляєте собі такої ранкової екзекуції, — розсміялася Маруся.

— Ой, Марусенько, це не смішно, — втрутилася Валя. — І з цим щось треба робити.

— З чим, Валю? — уточнила Маруся.

— Та з тобою, мишко. Тобі вже якось і не личить пхатися в міському транспорті. Чекай-но, скоро почнуть упізнавати…

— Уже почали, — сумно посміхнулася Маруся. — Але… Себе уже змінити я не можу, — життя вийшло на фінішну пряму, або в житті я цьому переможу, або себе з дистанції зніму. Слухайте, щось мене сьогодні, як кажуть, пре. Поезія наступає! — взяла келих. — Давайте за неї вип’ємо! Вона інколи гарна порадниця.

— Марусю, а давай за вас двох! — глянула на неї Лара. — Для мене — ви з поезією нероздільні. Стільки ти продекламувала її за час нашої дружби, що я за все життя не прочитала. Ти відкрила мені цей світ, і він мені сподобався. Власне, все, що виходить від тебе, апріорі не може бути негативним…

— Ой, Ларонько, це прозвучало, як лестощі… — розгубилася Маруся.

— Припини, прошу тебе, — розсміялася Світлана. — Лара і лестощі — це все одно, що Валя і грубощі.

— Переконливо, — посміхнулася Маруся. — За нас із нею!

— Так і хочеться ще щось додати… — глянула лукаво Лара.

— То буде не поетично, — притулила палець до губ Валя.

— Гаразд, не збиватиму з ритму наш квартал, — підняла келих Лара.

Жінки вже кілька годин смакували вино і насолоджувалися товариством одна одної. Їм було про що поговорити і помовчати. Травневе сонце легенькими доторками променів ніжило їхні обличчя. І вони — чи то від сонця, а чи від розслаблення — виглядали однаково красивими й задоволеними.

Маруся спостерігала за подругами і думала — вона абсолютно щаслива. Принаймні, зараз, у цю хвилину відчувала спокій і щастя. Не почувалася на останній сходинці життя, як бувало не раз. Навпаки, їй здавалося, що саме зараз вийшла на той шлях, котрий поведе її по висхідній. У неї є все, аби почуватися щасливою. Ну, майже все. Коли задумуватися, чого для повного щастя бракує людині, — та не стомиться додавати і додавати якісь пунктики, бажання і вимоги. Бо ще ніхто не виписав єдиної формули щастя. Марусі дуже подобається притча про те, як Бог зліпив із глини людину. Ще залишився невеликий шматочок, і Господь не знав, що з нього виліпити. Запитав людину, що вона хоче. І та забажала щастя. Тоді Бог поклав залишок глини їй на долоню. Бо тільки людина може зліпити своє щастя.

Думку обірвав телефонний дзвінок. Маруся кинулася до сумочки. Дістаючи телефон, відчула тремтіння рук. Несподівано, ні від чого, просто так. Подруги також побачили її схвилювання, переглянулися.

— Чую! — закричала в телефон.

— Вітаю, Марусю, — озвалася Світлана Сквирська.

— О, пані полковнику, це ви? А я, незрозуміло чому, так переполохалася дзвінка, що аж руки затремтіли, — полегшено зітхнула жінка.

— Ви де? — запитала стримано Світлана.

— Я у подруги на дачі, — знову насторожилася Маруся.

— Можете приїхати у Київ?

— У тебе щось трапилося? — вперше перейшла на «ти».

— Трапилося… — замовкла на мить. — Я пришлю шофера з машиною, або Петра.

— Петра?.. — задумалась. — А, так… Ні… — розгубилася Маруся. — Потрібно дуже швидко приїхати?

— Бажано… Якщо ти можеш це зробити…

— Думаю, так, — глянула на Лару. — Чорт! Вона ж пила вино!

  • Читать дальше
  • 1
  • ...
  • 48
  • 49
  • 50
  • 51
  • 52
  • 53
  • 54
  • 55
  • 56
  • 57
  • 58
  • ...

Private-Bookers - русскоязычная библиотека для чтения онлайн. Здесь удобно открывать книги с телефона и ПК, возвращаться к сохраненной странице и держать любимые произведения под рукой. Материалы добавляются пользователями; если считаете, что ваши права нарушены, воспользуйтесь формой обратной связи.

Полезные ссылки

  • Моя полка