Шрифт:
Усі, крім двигуна машини, мовчали. Маруся не очікувала на таку тиху реакцію, знову озвалася:
— А-у-у, дівчата! Я виходжу заміж, а вам заціпило. Ви що — заздрите?
— Еге ж. Якщо врахувати, що ми всі, крім тебе, заміжні — чорно заздримо, — озвалася Світлана. — Ти до цього часу приховувала від нас таке важливе рішення. Ми тобі — взагалі по барабану?
— Дівчата, коли ми були в «Барабані», я про це ще навіть не думала… — намагалася звести до жарту Маруся.
— І коли ж ти зважилася? — не велася подруга.
— Щойно…
— Тобто? — Лара різко озирнулася назад і машину хитнуло.
— Вкотре кажу — пильнуй дорогу! — наказала Світлана. — А то ще обранець цієї дами не дізнається про її рішення.
— А ця дама визначилася з обранцем? — уже не озиралася на подруг Лара.
— Приїдемо до Валі, запоручусь її підтримкою і поб’ю тебе, зла жінко! — жартувала Маруся.
— Ти вміло уникаєш відповіді. Я сьогодні довідаюся, хто ж той щасливчик? — наполягала Лара.
— Можна подумати, що в мене їх найменше з десяток.
— То це таки Тунгус?
— Це таки Роман.
— Я рада за тебе, Марусю, — сказала серйозно Світлана. — То найрозумніше, що ти зробила за останні роки.
— Я не була б така впевнена, Свєт. Сама знаєш, хто такий Тунгус… Вибач, Марусю, скажу відверто — людина не може змінитися радикально. Якщо він був бандитом, то ним і залишиться.
Характер — не костюм, його так легко не зміниш. Нині такі обставини — чоловік поводиться, як звичайна нормальна багата людина, котра може щедро обдаровувати, любити та обіцяти гарне затишне життя. Але невідомо, що може трапитись. І тоді не знати, як поведеться цей чоловік. Він звик брати від життя не те, що належить, а те, чого хоче. І вміє це робити… Не буду тебе, Марусю, відмовляти від твого рішення, ще раз поміркуй, зваж усе добре, бо цей вибір — дуже серйозний, — розмірковувала Лара, пильнуючи за дорогою.
— Ларо, дякую за відвертість. Я про це постійно думаю, зважую, придивляюся до Романа, знаходжу в ньому купу позитиву і стільки ж неґативу. Власне, як і в кожному з нас. Але мені, мабуть, почало бракувати захистку. Я стомилася за все відповідати, бути здобувальницею і берегинею, при цьому ще й жінкою… Знаю, що заміжжя — не тимчасове місце відпочинку. Але, дівчата, я, по-чесному, стомилася від самотності, — сказала відверто Маруся.
— Ти права, у заміжжі не дуже відпочинеш. Там у кожного свої проблеми. Зазвичай, якісь дріб’язкові, незначні, але інколи вони призводять до великих конфліктів. А коли починаєш аналізувати з чого все почалося, самим смішно. Та в тебе, Марусю, інша ситуація. Ти будеш забезпеченою, а це — мінус багато проблем, ти будеш коханою, що доведено часом, і це також дуже важливо, — розмірковувала Світлана.
— Дівчата, ви забули про ще одну вельми важливу деталь… Коли тебе люблять — це приємно. Але, Марусю, ти любиш Романа? — запитала Лара.
І знову не мовчав лише двигун машини. Подруги очікували Марусиної відповіді, а жінка задумалася. Брехати не хотіла, а те, чи вона насправді любить Романа, не знала навіть душа. Щось було у ставленні Марусі до Романа, можливо, навіть пристрасть, але не любов. Чи то і є любов? Не знала. І знову несподівано зринуло обличчя Віктора, отого чужого, майже незнайомого, очкарика. Звідки він і навіщо?
— Якась мара, дівчата… — несподівано сказала Маруся.
— Хто мара? — здивувалася Світлана.
— Тільки-но я задумалася про любов, знову промайнуло обличчя Віктора, а не Романа. Що це значить? Якщо те, пpo що подумала, — не хочу. Я цього боюся, — розгублено сказала Маруся.
— І я про це ж… — підсумувала Лара. — Я бачила твої очі в «Барабані», коли ти вгледіла того «ведмедя». Там була любов. Така, що не запитує, коли їй приходити. А приходить — і все. Роби з нею що хочеш, а вона буде стояти тобі в очах, переслідувати тебе… І як хочеш, так себе й переконуй, що то просто мара… Охо-хо, дівчата! Що ж ми будемо з цим робити?
— Ти так сказала, Ларко, що наче це тобі виходити заміж, а не Марусі, — посміхнулася Світлана.
— Знаєш, Свєтік, якби мені, — було б простіше, я б із цим швидше впоралась. А Маруся — такий тонкий інструмент: дуже просто зламати. Ледь-ледь налаштувалася душа на почуття… Треба дуже обережно і пильно… Моя порада, Марусю, — не поспішай.
— Не збивай її, Ларо. Це ж не спонтанне рішення. Вона над ним думала не день і не два. Їй просто необхідно заміж. А Роман — це та надійна фортеця, за якою не пропаде. Звичайно; він не без вад. А хто з нас трьох, хоч і святих, — безгрішний? Може, ти, Ларо? Чи ти, Марусю? — запитала у подруг Світлана. — І звичайно ж, не я. Чи ви думаєте, що мій ґеній — золото? Та він як засяде за свій роман, то не пам’ятає, як мене й звати і, взагалі, що я роблю в його квартирі. Доводиться ще й нагадувати, що я його дружина.
— І що — вірить? — розсміялася Маруся.
— Не зразу… Але, коли я скажу англійське слово по-французьки…
— То зразу коні дома, — засміялася Лара.
— Ні, півгодини котиком нявкає…
— А мій Валерик, уявляєте, який гад… — продовжувала Лара.
— Ти ж казала — лев… — підколола Світлана.
— Після того, що він сказав, — грива відвалилася, — реготала жінка.
— Що ж смів мовить твій повсталий гад? — театрально запитала Маруся.