— Припини, бо більше не прийду, — пригрозила Буба й поклала перед ним невеличкий згорток.

І всі, як за командою, сягнули до своїх рюкзаків, і за мить столик перетворився на крамничку з подарунками.

— Це мені?

— І мені!

— Дяки, Бубо!

— Ой, Сирота, спасибі!

— Мілоше, справді? Звісно, розгорну лише завтра!

— Слухайте, усі розгорнемо завтра! А в перший день свят запрошую вас до Котанського гаю. Прогулянка нікому не завадить, особливо Сироті, бо в нього вже живіт, як у слона.

Жартуючи й незлостиво передражнюючись, друзі поверталися додому. Мілош поцілив Бубу величезною сніжкою й зробив невинне обличчя. Агата запропонувала Сироті потримати його рюкзак, а той, розмовляючи англійською по мобільному й забувши про все на світі, ускочив у трамвай, що саме під’їхав.

— Ой, Стасю, ти як Ейнштейн! — реготали з нього дівчата й Мілош, вручаючи хлопцеві рюкзак на наступній зупинці.

— Це неймовірно, — несподівано зізнався Стась. — Щойно відбулася наша перша передсвяткова зустріч, а я вже чекаю наступного року. Це свідчення того, що я старію!

— Веселих свят!

— Вдалих!

— І щоб швидко минули, а ми пішли разом до гаю!

— І щоб були… спокійні, — додала Агата.

— Так, спокійні…

— А тут, — мама показала на край столу, — як і щороку поставимо ще одну тарілку для гостя. Ким би він не був, — великодушно додала вона.

— Не може бути, щоб отак, у переддень свят-вечора, — скривилася пані Марися, почувши сигнал домофона. Але ні в кого не залишалося жодних сумнівів, що унизу стоять Маньчаки.

— Ти щойно сказала «ким би він не був», — нагадала Буба.

— Але я не мала на увазі Маньчаків!

— Вони живуть за іншим календарем, — виправдовував своїх бриджевих партнерів дідусь.

— Я теж, — покепкував тато. — У мене нині початок Великого посту!

— Усі вдома? — здивувався Маньчак, загородивши собою двері.

— Марися з Павлом удома? — вторувала чоловікові пані Віолетта, вдаривши його якимсь дивним предметом по спині.

— Але ж… свята, — мама силкувалася невимушено посміхатися.

— До свят ще ого-го! — заперечив Маньчак.

— А наша пані Маньчакова, бачу, собі інструменти купила… — Дідусь пильно оглядав великий ящик, який пані Віолетта втягла до передпокою.

— Про що це ви?

— Ну, я мав на увазі цей дивний предмет…

— Це, пане Генрику, наш багажник. Автомобільний, — перевела подих Маньчакова, утираючи піт із чола.

— Навіщо вам багажник? — дивувався старий.

— Щоб перевозити важкі речі, — пояснив Маньчак.

— Мабуть, щоб переносити, якщо ви вже його так тягаєте.

— Це новий багажник, — розсердився Маньчак. — І ми його забрали, щоб нам його не вкрали.

— Хто? — здивувався тато.

— Звідки мені знати, — відказала пані Віолетта. — Зараз такі часи, що нікому довіряти не можна. Навіть друзям, — глянула вона на присутніх. — Але який у вас безлад! — Вона несхвально роззирнулася вітальнею. — У таких умовах навіть апетит пропадає.

— А в нас нині піст, — радісно поділився новиною дідусь.

— Ксьондз Корек наголошував на важливості посту, коли я востаннє була в нього, — мама випнула груди й легким кроком рушила на кухню. — Але чаю можна випити, — додала вона тоном зразкової господині.

— Цей багажник, пані Віолетто, краще залишити в коридорі, — порадив дід Генрик, побачивши, що Маньчакова потягла ящика до вітальні. — От якби в ньому були якісь напої…

— Я давно підозрювала, що у вас проблеми з алкоголем, — попри невдоволення всієї родини, Маньчакова поклала багажник на дивані.

— Ну, чого ви так повитріщалися? — роздратовано спитала вона. — Багажника не бачили, чи що?

— На дивані не бачив, — погодився дід.

— Ми прийшли у важливій справі, — пан Вальдек поправив сріблястого метелика, який звисав з його худої шиї. — Нам потрібні свідки.

— Якщо Єгови, то це не до нас, — попередив старий.

— Пане Генрику, ми не до вас прийшли, — неввічливо перебив Маньчак.

— Свідки? — тато глянув на Маньчакову, яка стояла перед ним у вечірній сукні, скидаючись на велетенську Попелюшку через п’ятдесят років після пам’ятного балу.

— У вас нині якась урочистість? — тато втупився в широкий кринолін.

— Ні, сьогодні лише генеральна репетиція, а все відбудеться наступного тижня, — пояснила кремезна Попелюшка. — Ми вирішили дещо повторити.