Мені було тоді невтямки, чого шукав брат Вільям, а як по правді, то й нині я сього не відаю, і, мабуть, не знав того навіть й він сам, адже рухала ним лише спрага істини і підозра — яку я завжди помічав у ньому, — що істина є чимось іншим, ніж те, що здається йому істиною тепер. У ті роки припоручені йому мирські повинності відірвали його, мабуть, від його улюблених студій. Про посланництво, довірене Вільямові, я нічого не знав упродовж цілої нашої подорожі, себто він зі мною про це не говорив. Якесь уявлення про істоту його завдання я зміг дістати лиш прислухаючись подеколи до бесід, які він провадив з настоятелями монастирів, де ми раз по раз зупинялися. Але достеменно я не знав нічого, аж поки ми не прибули до місця нашого призначення, про що буде ще мова далі. Ми вирушили на північ, але шлях наш був звивистим, і ми зупинялись у різних монастирях. Нам довелося звернути на захід, сливе вздовж гірського пасма, який від Пізи веде у бік місць прощі святого Якова, дарма що наша остаточна мета була на сході. Ми спинялися у місцевостях, які точніше назвати не можу через страхітливі події, що перегодом тут відбулися, але їхні синьйори були вірні імператорові, а настоятелі нашого чину за єдинодушною згодою ставили чоло безецному Папі-єретикові. Наша повна пригод мандрівка тривала два тижні, і за той час я мав нагоду ліпше (але ніколи вповні) пізнати свого нового учителя.

На наступних сторінках я не надто дбатиму про опис вигляду людей — хіба що якийсь вираз обличчя чи жест здадуться мені знаками німої, але проречистої мови — адже, як каже Боецій, ніщо не є таким скороминущим, як зовнішня форма, позаяк вона в'яне й міняється, як польові квіти з настанням осені; то ж який сенс має нині говорити про абата Аббона, що позирк його був суворий, а щоки — бліді, коли й він сам, і всі, хто був коло нього, обернулись на прах, що вкрив мертвотною сіризною їхні тіла (лише дух, волею Всевишнього, промениться тим світлом, яке ніколи не згасне)? Але Вільяма хочу описати, раз і назавжди, мене-бо вразила ще й незвичайна його постать, та й юним властиво прив'язуватися до старшого і мудрішого мужа не лише завдяки чарам його слова і гостроті розуму, але й через зовнішню подобу його тіла, яка теж стає їм любою, як постать батька, чиї жести і порухи син закарбовує у пам'яті, чию посмішку він ловить — і жодна тінь хтивості не споганює сей, мабуть, єдиний непорочний різновид тілесної любові.

У давнину мужі були гожі й високі, а тепер вони схожі на дітей або карликів, та се лиш одна з багатьох ознак занепаду світу, який старіється. Молодь не хоче здобувати знань, вченість занепадає, цілий світ ходить догори ногами, сліпі провадять сліпих і штовхають їх у прірву, птахи падають, ще не злетівши, осел грає на лірі, а воли танцюють, Марії вже не до вподоби споглядальне життя, а Марті — діяльне, Лія безплідна, а в Рахилиних очах — розкошелюбство. Катон вчащає до лупанарів, а Лукрецій геть збабів. Усе зійшло з путі істинної. Дяка Всевишньому, що у ті часи од свого учителя я перейняв спрагу знань і відчуття праведної путі, яке не губиться навіть тоді, коли стежка вельми звивиста.

Отож фізична постать брата Вільяма притьмом привертала до себе погляд навіть геть неуважного спостерігача. Зростом він був трохи вищий від інших людей, а через сухорлявість здавався ще вищим. Очі він мав орлині, а погляд — пронизливий; загострений і дещо гачкуватий ніс надавав йому сторожкого виразу, який не сходив з його обличчя, хіба що у хвилини заціпеніння, про які ще буде мова. Підборіддя його теж свідчило про тверду волю, але довгобразе і ластате обличчя його — подібні обличчя я часто бачив в уродженців земель між Гібернією та Нортумбрією — вряди-годи зраджувало непевність і розгублення. З плином часу я зрозумів, що ця гадана його невпевненість насправді була лиш допитливістю, але тоді я мало що знав про цю чесноту, яку мав радше за пристрасть пожадливого духу, вважаючи, що раціональний дух не повинен її плекати, а живитись лиш істиною, яка (так я гадав) дана нам з самого початку.

Мене, хлопчака, відразу вразили дивні віхті жовтявого волосся, що виставали йому з вух, і густі та біляві брови. Весен йому було, мабуть, з п'ятдесят, тож був він уже вельми похилого віку, але тіло його рухалось напрочуд невтомно і так спритно, що навіть мені нерідко важко було за ним поспівати. Бували в нього напади надмірної діяльності, і тоді снага його здавалась невичерпною.

Та іноді дух його немов завмирав і ставав неповоротким, мов рак, тоді він впадав у заціпеніння, і я бачив, як він годинами лежить колодою в келії на своєму ложі, ледве спромагаючись вимовити кілька односкладових слів і не ворухнувши жодним м'язом на обличчі. У такі хвилини його відсутні очі світили порожнечею, і я ладен був запідозрити, начебто він перебуває у владі якоїсь рослинної субстанції, що викликає видіння, якби очевидна повстягливість його способу буття не веліла мені облишити цю думку. Не приховуватиму, одначе, що в дорозі він іноді зупинявся на краю луки чи на узліссі, збираючи якесь зілля (гадаю, завжди те саме), а тоді із замисленим виразом обличчя брався його жувати. Дещицю цього зілля він брав з собою і споживав його у хвилини великої напруги (скільки таких хвилин ми спізнали у тім абатстві!). Якось я спитав, що се таке, і він з усмішкою відповів, що добрий християнин навіть від невірних може іноді дечому навчитися; а коли я попрохав і собі покуштувати, він відповів, мовляв, як різним буває слово, звернене до посполитих, ділячись на paidikoi, ephebikoi і gynaikei [20] , так різним буває й зілля, і що гоже для старого францисканця, те не гоже для молодого бенедиктинця.

Мандруючи разом, ми не мали змоги провадити вельми розмірене життя; в абатстві ми теж вночі чували, а вдень падали від утоми, тож не відвідували як годиться всіх богослужінь. Одначе рідко коли в дорозі він не вкладався спати після повечер'я, і звички його були вельми повздержливі. Іноді цілий день він блукав по монастирському садку і розглядав рослини так, немов то хризопрази чи смарагди, а іноді я бачив, як він никає по скарбничній крипті, позираючи на гойно прикрашену смарагдами та хризопразами шкатулу так, немов то кущ чортополоху. А бувало, цілий день просиджував у великій залі бібліотеки, гортаючи рукописи, наче не маючи на думці нічого іншого, крім власної приємності (а тим часом навколо нас моторошно множилися трупи замордованих ченців). Якось я спіткав його, коли він походжав садком без жодної видимої цілі, мовби не треба буде йому здавати перед Богом справу про свої діла. У чині нашім мене навчали зовсім по-іншому порядкувати своїм часом, що я йому й сказав. А він відповів, що ліпоту вселенної явлено нам не лише як єдність у розмаїтості, але й як розмаїтість у єдності. Мені тоді здалося, що відповідь ся зумовлена його схильністю до грубої емпірії, але потім я зрозумів, що люди з його країв нерідко описують речі так, немов осіянна сила розуму не має над ними ніякої моці.

У дні, які ми провели в тій обителі, руки його завжди були забруднені пилюкою з книг, слідами позолоти з іще свіжих мініатюр, плямами від жовтявих субстанцій, яких він торкався у Севериновій лічниці. Здавалось, він навіть думати не може, не дотикаючись до чогось руками, а я вважав, що се личить хіба що якомусь механікові (мене ж учили, що механік є moechus [21] , який зраджує розумове життя, замість того, щоб поєднатися з ним непорочним шлюбом); але я помічав, що навіть коли він брав у руки найкрихкіші речі, як, приміром, деякі рукописні книги з іще вологими мініатюрами, чи поїдені часом, ламкі, наче опрісноки, сторінки, його доторк був напрочуд делікатним, і так само делікатно торкався він своїх причандалів. Мушу сказати, що сей химерний чоловік носив у своєму дорожньому мішку струменти, яких досі мені не доводилось бачити, називаючи їх своїми чудесними механізмами. Механізми сі, казав він, витворило майстерство, яке наслідує природу, відтворюючи не її форми, а саму її дію. І став пояснювати мені дивовижну дію годинника, астролябії та магніту. Наприпочатку я, правда, потерпав, що то якесь відьомство, й у ті ясні ночі, коли він, тримаючи в руці якийсь дивний трикутник, лаштувався спостерігати за зірками, я вдавав, буцімто сплю. Францисканці, з якими мені доводилось зустрічатись в Італії та у себе вдома, були людьми простими, часто-густо неписьменними, і ця його вченість мене страшенно чудувала. Але він, усміхаючись, сказав мені, що на його островах францисканці зовсім інші: «Роджер Бекон, якого я шаную як учителя, повчав нас, що колись промисел Божий явиться нам і через науку про механізми, вона-бо є магією природньою і священною. Колись закономірно з'являться такі знаряддя мореплавства, завдяки яким кораблі попливуть unico nomine regente [22] , і далеко швидше, ніж судна, що їх несе сила вітру чи весел; з'являться й екіпажі ut sine animali moveantur cum impetu inaestimabili, et instrumenta volandi et homo sedens in medio instrumenti revolvens aliquod ingenium per quod alae artificialiter compositae aerem verberent, ad modum avis volantis" [23] . Буде винайдено невеличкі пристрої, які підніматимуть велетенську вагу, і повози, які мандруватимуть дном моря».

Коли я спитав його, де ж сі механізми, він відповів, що їх вже виготовляли у давнину, а деякі навіть у наш час: «Крім, хіба що, пристрою для літання, якого я не бачив, і не знаю нікого, хто б його бачив, зате знаю мудреця, який його вже обмислив. Будуть ще й мости, що перетинатимуть річку без стояків чи інших підпор, та інша нечувана машинерія. Але ти не повинен дивуватися, що їх ще нема, це ж не значить, що їх і не буде. І кажу тобі, Бог хоче, щоб вони були, і вони вже, безперечно, сущі у його помислах, хоч мій приятель Оккам і заперечує, буцім ідеї можуть існувати таким чином, і не тому, що ми можемо судити про божественну природу, а тому, що ми не можемо нічим її обмежувати». І то не було єдине суперечливе твердження, яке я чув від нього; але навіть тепер, коли я далеко старший і мудріший, ніж був тоді, мені далі невтямки, як міг він так вірити своєму приятелеві Оккаму і водночас признавати рацію словам Бекона, як се часто бувало. Одначе то й справді були складні часи, коли мудрому чоловікові доводилося мислити речі, суперечливі між собою.