Та я знову відхилився, розповідаючи про інші речі, ніж мав би розповідати. Зрештою, подальша бесіда за столом небагато може спомогти розумінню подій, про які я веду мову. Мінорити домовилися щодо лінії, якої їм слід триматися наступного дня. Одного за другим вони обговорили своїх супротивників. Новина про прибуття Бернарда Ґі, яку оголосив Вільям, схвилювала їх. А ще більше занепокоїв їх той факт, що авіньйонське посольство має очолити кардинал Бертранд з Поджетто. Двоє інквізиторів — то вже було занадто: це знак, що проти міноритів планували висунути аргумент єресі.

«Тим гірше для них, — мовив Вільям, — ми виставимо єретиками їх».

«Ні, ні, - сказав Михаїл, — діймо обачно, не можна ставити під загрозу можливість порозуміння».

«Моя думка така, — сказав Вільям, — хоч я й працював на те, щоб ця зустріч сталася, і ти це добре знаєш, Михаїле, але я не вірю, що авіньйонці приїздять сюди, щоб досягти якогось позитивного результату. Йоан хоче, щоб ти прибув до Авіньйона сам і без гарантій. Але зустріч ця матиме принаймні один хосен — що ти це зрозумієш. Було б гірше, якби ти поїхав туди, не досвідчивши цього».

«І ти довгі місяці трудився, щоб домогтися здійснення чогось, що вважаєш марним», — гірко мовив Михаїл.

«Мене про це просили ти і цісар, — сказав Вільям. — Та й, зрештою, ніколи не завадить краще пізнати своїх ворогів».

І тут нас прийшли попередити, що в монастир вступає друга леґація. Мінорити підвелися і пішли назустріч людям Папи.

Люди, які давно вже зналися, і ті, які, не будучи знайомими, чули один про одного, з позірною зичливістю обмінювалися у дворі вітаннями.

Кардинал Бертранд з Поджетто поводився як людина, що має близькі стосунки з владою, немов він сам — другий понтифік, і роздавав усім, особливо міноритам, сердечні усмішки, висловлюючи впевненість, що на завтрашній зустрічі буде досягнуто взірцевого порозуміння, і від імені Йоана XXII голосно передаючи побажання миру і добра (він зумисне вжив сей любий серцю францисканців вираз).

«Молодець, молодець», — сказав він мені, коли Вільям мав таку добрість представити мене як свого писаря і учня. Тоді спитав мене, чи знаю я Болонью, і почав розхвалювати її красу, смачні наїдки і чудовий університет, умовляючи мене побувати там, замість того щоб повертатися, сказав він, серед той мій німецький люд, який таких страждань завдає нашому мосьпанові Папі. Тоді простягнув мені перстень для поцілунку, відвертаючи свою усмішку вже до когось іншого.

Зрештою, і моя увага відразу перейшла на особу, про яку я найбільше начувся у ті дні: Бернар Ґі, як звали його французи, або ж Бернардо Ґвідоні чи Бернард Ґвідо, як звали його деінде.

То був майже сімдесятилітній домініканець, крихкотілий, але рівний станом. Мене вразили його сірі, холодні очі, здатні зорити без жодного виразу, але пізніше я побачив, як у них спалахують якісь двозначні зблиски, адже він був мастак приховувати свої думки та пристрасті або ж навмисне підкреслено виражати їх. У всезагальній церемонії привітань він не виказував, як інші, зичливості та сердечності, а обмежився до простої ввічливості. До Убертина, з яким вже був знайомим, він поставився вельми поштиво, але глянув на нього так пильно, що мене аж пойняв дрож неспокою. Коли він вітався з Михаїлом Чезенцем, на вустах у нього з'явилася посмішка, яку важко було розгадати, і він безпристрасно буркнув: «Там уже давно на вас чекають», — і мені не вдалося вловити в цій фразі навіть сліду неспокою, ані тіні іронії, владного тону чи хоча б краплі цікавості. Зазнайомившись з Вільямом і дізнавшись, хто він, подивився на нього увічливо-вороже; але я був певен — то не тому, що лице зрадило його потайні почуття (утім, я не мав певності, що він взагалі мав якісь почуття), а, безперечно, тому, що хотів, аби Вільям відчув цю його ворожість. Вільям відповів на його ворожість тим, що надміру сердечно усміхнувся і сказав: «Я вже давно хотів познайомитися з чоловіком, чия слава була мені наукою і напоумленням для багатьох важливих рішень, які визначили моє життя». Фраза ця виглядала хвалебною, ба навіть улесливою, якщо хтось не знав, — а Бернард це добре знав, — що одним з найважливіших рішень у житті Вільяма було рішення облишити фах інквізитора. У мене склалося враження, що як Вільям був би не проти побачити Бернарда у якомусь імперському казематі, так і Бернардові справило б приємність, якби Вільяма спіткала випадкова і негайна смерть; а оскільки Бернард у ті дні мав під своєю орудою озброєних людей, я перелякався за життя мого доброго навчителя.

Настоятель уже, очевидно, повідомив Бернарда про злочини, скоєні в абатстві. І справді, він сказав, вдаючи, буцім не вловив отрути, що містилась у Вільямових словах: «Виглядає на те, що наступними днями, на прохання абата і щоб виконати завдання, доручене мені згідно з угодою, що зібрала нас тут, мені доведеться зайнятися вельми сумними справами, у яких вчувається погибельний сморід нечистого. Кажу вам це, бо знаю, що колись давно ми робили одну справу, бо й ви поряд зі мною — і поряд з багатьма іншими — воювали на тому полі бою, де когорти добра виступили проти когорт зла».

«Воістину, — сумирно мовив Вільям, — але потім я перейшов на другий бік».

Бернард мужньо витримав удар: «Можете сказати мені щось корисне про ці лиходійства?»

«На жаль, ні, - чемно відрік Вільям. — Мені бракує вашого досвіду у лиходійствах».

Хто що потім робив, я більше не знаю. Перемовившись ще раз з Михаїлом та Убертином, Вільям подався до скрипторію. Він попрохав Малахію показати йому деякі книжки, але назв я не розчув. Малахія кинув на нього дивний погляд, але відмовити не міг. Як не дивно, але йти за ними в бібліотеку йому не довелося. Усі вони лежали на Венанцієвому столі. Мій учитель поринув у читання, і я вирішив не турбувати його.