«Віліс» вискочив з лісу й буквально поплив роз'їждженою дорогою. Його носило від краю до краю, Віктор крутив кермо і лаявся стиха. На невеличкому бугрі машина мало не зупинилася, і довелося включити передній міст. Тепер повзли баюристою, глинистою дорогою поміж полями, вже всіяними озиминою, із швидкістю кілометрів двадцять а'ять – тридцять на годину. Й Віктор молив бога, аби не зупинитися, – тоді на такому глевкому, грунті загрузли б остаточно, не допоможе й передній міст.

Почало розвиднюватися, хмари пливли низько, та дощ ущух ще вночі, години дві тому. Толкунов дістав з-під заднього сидіння термос, покалатав і, з'ясувавши, що повний, схвально поплескав Віктора по плечу.

– З тобою не пропадеш, – сказав, – і що б ми робили без тебе?

У Віктора від похвали порожевіли вуха, пояснив:

– Гарячий чай і солодкий. Візьміть кварту – там, у кошику.

Машину кинуло, й Толкунов сказав щось несхвальне на адресу людей, які можуть миритися з такими дорогами та все ж примудрився налити півкварти чаю і подав Бобрьонкові.

– Давай, майоре, зігрій душу, – порадив. – Бо жизня в нас – як ця дорога: роз'їжджена й баюриста, і не знаєш, де закінчиться.

Бобрьонок не відмовився, та й який би дурень відмовився зараз від гарячого чаю? Ковтнув, обпалюючи губи, й передав кварту Толкунову. Так і пили по черзі, відчуваючи, як тепло розливається по тілу.

Допили, й Толкунов налив ще, запропонував Вікторові, але той лише покрутив головою – йому не вистачало тільки чаю: і так ледь вправлявся з машиною.

«Віліс» кидало, Віктор стиха лаявся, і Толкунов заспокійливо погладив його по плечу – був упевнений, що виїдуть, не по таких дорогах їздили…

Певно, після гарячого чаю капітана потягло на розмову, бо поправив кашкет, який ледь не злетів на черговому вибої, й почав начебто скрушно:

– Оце поспішаємо, несемося невідомо куди, а я так гадаю: даремно. Прикмета в мене така: що гарно починається, погано скінчиться. Ось і сьогодні: літак начебто точно мусив сісти, а дзуськи! Велика дуля під ніс. Бо все спочатку пішло гладко: жевжика на хуторі голіруч узяли, потім другого із схрону витягай. Наче побавились. А тепер що?… Сів літак у відкритому полі, йди на всі чотири сторони, гуляй, Вася, а документи в нього, гадаю, комар носа не підточить, спробуй знайти…

– Наче тільки ми з тобою, – не погодився Бобрьонок. – Усю зону перекрили, кругом астави, на дорогах патрулі.

– А якщо вій по бездоріжжю?

– Місцеві люди чужинця помітять.

– Бандери в цих лісах, кажуть, ще є, – заперечив Толкупов, – може, до них паняє?

Бобрьонок подумав: це був би найгірший варіант. Справді, залишки бандерівських банд ще крилися в навколишніх лісах: якщо диверсанти зв'яжуться з ними, знайти їх буде значно складніше.

– Може, й паняють, – мовив похмуро, – за оперативними даними в цих місцях є залишки банд.

– Тому вони й посадили літак у цьому квадраті.

– Що нам гадати? Є наказ – перекрити тринадцяте шосе, перекриємо так, що ніхто не проскочить.

Толкунов непомітно просунув руку під шинелю, погладив орден, пришпилений вчора Карим. Його перший Червоний Прапор. Мовив:

– Шкода, якщо ті диверсанти на когось іншого вийдуть. Але Бобрьонок зрозумів, про що саме думає капітан.

Ледь помітно посміхнувся і зауважив:

– Ще одного ордена захотів? Навряд чи – щойно ж одержав.

Толкунов знітився і запитав:

– Що ти, наче за ордени воюємо? Воно, звичайно, приємно, коли начальство цінує, але ж, сам розумієш, якщо німці літак у нашому тилу садять, певно, важливу операцію задумали, й мусимо їм зашкодити.

– Мусимо, – кивнув Бобрьонок, – не шкодуючи життя! Він сказав це просто й впевнено, декому ці слова могли б видатися пишномовними, проте сказав те, що думав насправді, та й не тільки він – тисячі й тисячі…

Кожен щоденно ризикував життям – чи то в атаці на окопи ворога, чи то в далекому небі під обстрілом зенітних батарей, чи то тягнучи телефонний кабель від командного пункту, чи так, як вони, – начебто далеко від лінії фронту, від самісінького пекла…

Але ж усюди була небезпека, ніхто не міг сказати, чи лишиться живий через годину або навіть хвилину, кожної секунди на людину чигала смерть, усі знали це, бо таку вже мали важку долю – бути воїном. Поля кінчалися, за кілометр уже темнів ліс, за ним лежало тринадцяте шосе, яке вони мусили перекрити. «Віліс» уже не водило роз'їждженим багновиськом, почалася лісова піщана дорога.

Толкунов заховав термос під сидіння і поправив автомат, на колінах. Якщо б мали у «вілісі» рацію, саме цієї хвилини почули б схвильований голос Карого:

«Говорить третій… З чотирнадцятого квадрата, де приземлився ворожий літак, орієнтовно дорогою на Сарни рушив мотоцикл з двома диверсантами. Чоловік і жінка…»

Дорога на Сарни й була отим тринадцятим шосе, що пролягло за лісом. Однак у «вілісі» тепер не було рації і Бобрьонок з Толкуновим не могли знати того, що вже стало відомо сотням піднятих по тривозі людей, які оточили величезний район навколо приземлення гітлерівського літака.

Але все ж вони наближалися до тринадцятого шосе, де зустріч з ворогом була найімовірнішою, і зігрітий гарячим чаєм Бобрьонок відчув, як легкий морозець торкнувся шкіри попід потилицею, – явна ознака того, що він приготувався до бою і цей бій міг початися кожної миті.