Спочатку йшли рідколіссям, та поступово ліс густішав, аоді доводилося продиратися крізь хащі, переходити поодинокі ручаї. Ліс шумів, і Куртові іноді робилося лячно, іколи ще не блукав такими хащами, ліси під Кенігсбергом, де він народився, скоріше нагадували парки, й він гадав, що вони всюди такі – світлі й проріджені, з акуратними просіками. А тут віти шмагали по обличчю і кущі іноді утворювали такі зарості, крізь які важко було пробитися, – командир якось інтуїтивно обходив їх.

Але Курт не втрачав гарного настрою, ішов, муркочучи яід ніс якийсь мотивчик і цим відганяючи ляк, що охоплював його від раптового сичевого пугукання чи тріску зламаної гілки.

Мюллер трохи відстав і порівнявся з обер-лейтенантом Вальтером Вульфом. Другий пілот був для нього уособленням справжнього мужчини. По-перше, рік воював на Східному фронті, збив кілька російських літаків і тільки після поранення та лікування в госпіталі потрапив до їхнього екіпажу. По-друге, міг випити, мабуть, цілу бочку шнапсу, принаймні сам хвалився цим, і дівчата липли до нього. Тому, побачивши, що обер-лейтенант крокує поруч, Курт мимоволі підтягнувся й мовив:

– Я дуже радий, гер обер-лейтенант, що ми виконали завдання і одержали подяку.

Вульф, певно, не дуже поділяв його оптимізм, бо нічого не відповів, пробуркотівши тільки щось невиразне.

– Шкода літака, – вів далі Курт.

– Помовч, – порадив нарешті обер-лейтенант, – жалій краще себе, бо невідомо, чи виберемося звідси.

– Але ж ми озброєні й можемо робити щодоби не менше тридцяти кілометрів.

– Єдина надія, що в росіян тут нема собак, – одповів Вульф похмуро. – Пустили б по наших слідах вівчарок, ото побачив би…

– Поки вони знайдуть «Арадо», ми будемо далеко.

– Ну-ну… – зневажливо кинув обер-лейтенант. – Тобі море по коліно, а мене збивали під Смоленськом, і вже блукав лісами. Слава богу, там лінія фронту була поруч…

– Невже вас збивали? – в словах Курта прозвучало щире здивування. – Вас?

Обер-лейтенант нічого не відповів, тільки засопів сердито й плечем розсунув кущі. Він-то знав, що через день-два або навіть раніше від юнацької бадьорості та оптимізму Курта не лишиться й сліду, розрюмсається, скавучатиме, скиглитиме – ну й біс з ним та всіма іншими, зрештою, він побачить, як складатимуться обставини, – звичайно, разом пробиватися краще, але в разі чого можна відокремитися, йому своя шкура дорожча, – та й заради чого мусить підставляти голову хоча б через цього сопливого нестелепу?

Гауптман, як і напочатку, йшов попереду, час від часу звіряючись з компасом. Думав: добре, минула вже майже година, вони відійшли від пошкодженого «Арадо» кілометрів на чотири, а далі, наскільки він пам'ятає, починаються мочарі й рідкі болота. Вони мусять пройти трохи мочарами, аби не лишити слідів, звичайно, про всяк випадок, бо навряд чи в росіян тут є собаки. За нинішніми поняттями – глибокий тил, і для чого тут тримати пошукові групи з собаками?

Вони дійшли до досить широкого, але мілкого струмка, і гауптман зупинився. Наказав:

– Кілометр пройдемо за течією.

Сам перший ступив у воду, за ним потягнулися інші. Штурман, який ішов другим, гаряче дихнув пілотові в потилицю й запитав:

– Для чого це, Петере? Хто нас переслідуватиме? Вони вже два роки літали разом, товаришували й цілком довіряли один одному.

– Мусимо застрахуватися, – одповів гауптман.

– І ти серйозно гадаєш, що нам удасться вийти?

– Шансів мало.

– Чи варто тоді мучитись?

– Вважаєш?..

– Мабуть, це було б для нас найкращим виходом. Я сам радив тобі йти лісом, далі від шосе. Зопалу радив, а тепер подумав і вирішив: треба вийти на шосе й здатися першій-ліпшій військовій частині.

– Ні.

– Чому?

– Ми офіцери, Арвіде. Й мусимо дотримуватися присяги.

– Фюрерові?

– Тихше, – застеріг гауптман.

Штурман озирнувся. За ним брів у воді радист Курт Мюллер, хлюпав чобітьми й, звичайно, нічого не міг почути. Стиснув плече пілота й сказав:

– Певно, всі думають так само. Крім Вульфа.

– І Мюллера.

– Той ще дитина й сам не знає, що йому треба. – Помовчав трохи й додав: – Образливо: самі мучимося і літак угробили заради якихось диверсантів.

– Бачив, як з ними носилися?

– Операцію забезпечував сам Скорцені, Мені сказав Кранке, що того гуся на мотоциклі начебто знає сам фюрер.

– Збрехав.

– І я так гадаю. То що вирішимо?

– Дочекаємось ранку, тоді поговоримо.

– Аби не було пізно: наскочимо на засідку – скосять усіх.

– Можуть скосити, – тяжко зітхнув гауптман. Він перетнув ручай, вийшов на берег і наказав: – Відпочинок п'ять хвилин. – Скинув взуття й викрутив мокрі шкарпетки. Чекати, поки висохнуть, не мали права – взулися й пішли далі слідом за гауптманом. Йшли, і мокрий грунт вгрузав під ногами.