Сам старий князь із сином Ростиславом, відірвавшись від валки на чверть поприща, верхи торували шлях. Довкола розстилалася чужа Польська земля — потрібно було пильнувати. Правда, не можна було сказати, що князеві Михайлові вона була зовсім чужа і незнайома. В його жилах текла половина польської крові, бо його мати була рідною сестрою польського короля Конрада, і він не раз у молодості та й зовсім недавно — всього півроку тому — подорожував цими землями. І все ж це був чужий край. До того ж час був неспокійний, грізний: десь позаду, на Волинській землі, вже господарювали татари — брали штурмом городи, лили кров їхніх захисників, палили села, гнали у рабство населення. Тут — бродили зграї грабіжників. І втікач-князь не знав, звідки чекати небезпеки — спереду чи ззаду?

Піднявшись на невисокий пагорб, вершники зупинилися: на роздоріжжі, за перестріл чи й ближче, стояв чималий кінний роз'їзд.

— Хто це? — спитав сина стурбований князь, вдивляючись в темні обриси незнайомців.— Татари? Чи розбійники якісь?

Ростислав стенув плечима.

— На татар не схожі. Та й на розбійників теж. Зараз дізнаюся! А ти залишайся тут!

Він приострожив коня — і, не поспішаючи, готовий кожної миті повернути назад, поїхав до гурту людей, які, не зрушуючи з місця, спокійно піджидали його.

Незабаром він прискакав назад.

— Отче,— вигукнув схвильовано,— це князь Данило, мій дядько! І треба ж зустрітися! Ти ж знаєш, що ще до приходу Батия під Київ він, як і ми з тобою, поїхав у Естергом, до короля Бели, просити допомоги, щоб разом стати супроти мунгалів. Дізнавшись, що Батий уже взяв Володимир-Волинський і Галич, він кружним шляхом їде туди ж, куди й ми,— до князя Болеслава в Мазовію[104][104]. Нам нема чого боятися — їдьмо! Князь Данило став на спочин ген за тим ліском...

Михайло перехрестився.

— Слава Богу, що це свояк Данило, а не чужинці-мунгали чи польські здрайці! Почекаємо валку, а тоді вже разом і рушимо.

Він справді щиро зрадів цій зустрічі, хоча, незважаючи на близьке свояцтво, стосунки між князями були дуже нерівні, а часто переростали у справжню ворожнечу, як це не раз бувало і між іншими князями.

Лише прихід Менту під Київ змусив Михайла усмирити гординю і попросити Данила надати, поки він їздитиме в Угорщину, притулок княгині Олені та всій родиш. Однак, отримавши від Бели одкоша, він поїхав до короля Конрада, сподіваючись, що дядько прийме його з розпростертими обіймами. Та не так сталось, як гадалось. Король не тільки не зрадів приїздові племінника, що позбувся спочатку чернігівського, а потім і київського князівства, не тільки не виділив хоч якої-небудь захудалої волості на прокорм, а дав ясно зрозуміти, що приїзд його небажаний, бо може викликати гнів грізного Батиги.

Що було робити? Довелося знову смиряти гординю. І Михайло написав Данилові і його братові Василькові, князеві володимиро-волинському, листа: “Багато разів грішили ми перед вами, братове, багато заподіяли вам шкоди і обіцянок своїх не виконували. А коли й хотіли жити з вами в дружбі, то невірні бояри-галичани не допускали нас до того. Але тепер клянемося, що ніколи не будемо ворогувати з вами!”

Нелегко було гордому Ольговичу[105][105] писати такі покаянні слова, однак написав, бо діватися просто було нікуди: ні притулку, ні прокорму.

Романовичі — Данило та Василько — відгукнулися швидко. Вони зразу ж відпустили до нього свою сестру Олену, а потім його з сім'єю запросили до себе: Ростиславові Василько віддав Луцьк із волостю, а Данило Михайлові — Київ. Так Михайло з усім родом повернувся на Волинь.

Однак у Київ він не поїхав: боявся татар, що могли після розвідки Менгу нагрянути в будь-який день. Залишившись на Волині, він їздив по селах і з дозволу Романовичів збирав данину з поселян — назбирав багато пшениці, меду, биків, овець та іншої всячини, якої вистачило б йому з сім'єю та челяддю аж до нового врожаю. Вистачило б, коли б не довелося знову тікати.

Недарма не поїхав він до Києва. Серце його ніби відчувало, що мирні дні Києва полічені, що Батий уже поставив перед своїм золототканим шатром чорний дев'ятихвостий туг — знак війни.

Спочатку теплилася надія, що Київ вистоїть і Батий не наважиться йти далі, залишаючи у себе в тилу таку велику силу. Втікачі з Київської землі розповідали, як мужньо тримаються кияни. І хоча він не мав до цієї мужності ніякого відношення, серце його сповнювалося і гордістю, і надією.

Та ось у грудні хлинули на Волинь та Галичину цілі натовпи втікачів — з ближніх від Києва городів. Київ упав! За ним упали, б'ючись до останнього воїна, городи по Бугу, Здвижу, Тетереву, Случі і Горині. Страшна навала накочувалася на Галицькі та Волинські землі, змітаючи все перед собою. І вкотре вже Михайло з родом своїм та челяддю рятується втечею. До Конрада тепер не насмів потикатися — повернув у Мазовію, до двоюрідного брата князя Болеслава.

Поки ці спогади та думки роїлися в голові, прибула валка. Михайло наблизився до саней, де сиділа княгиня Олена з онуками, відкинув полог.

Діти спали, княгиня, закутана в теплий кожух і барвисту вовняну хустку, пов'язану поверх горностаєвої шапки, запитально глянула на мужа.

— Що? Приїхали? — А побачивши попереду незнайомих вершників, стривожилась,— Боже! Хто то?

— Не хвилюйся, мати. То гридні князя Данила,— заспокоїв її Михайло.

— Данила? Брата? І він тут?

— Зараз ми його побачимо.