Вона показала в протилежний бік.

Там по втоптаному снігу, нахилившись, брели невільники. Було їх чоловік двадцять чи тридцять. Тужачись зі всіх сил, вони довгими міцними вірьовками тягнули товсту дубову колоду. Два вершники-наглядачі нагайками підганяли їх.

Звичайно, колоду було б легше і доцільніше тягнути кіньми. Та не це вражало. Вражав вигляд невільників. Худі, зарослі, обідрані, вони здавалися вихідцями з того світу. У багатьох крізь лахи просвічували сині ребра, дехто був без шапки, без чобіт чи постолів — їхні ноги були обв'язані якимись ганчірками, а двоє чи троє нещасних взагалі не мали на тілі нічого, крім якихось недоладних штанів, пошитих із різномастих шкурок степових гризунів — мишей, байбаків, тушканчиків, а на ногах — личаків, сплетених із рогози.

Янка схлипнула.

— Боже! Та це ж справжнє пекло! Невже і нам доведеться отак?

Добриня обняв її за плечі, притиснув до грудей, ніби хотів закрити від жахливого видовища, що раптом постало перед ними. Для нього неволя не була дивиною, та тут і йому, бувалому, відібрало мову. Що він міг сказати? Безперечно, така доля ждала і їх. Рано чи пізно, але ждала.

Ілля стиснув кулаки. Обличчя його спотворилося від гніву.

— Ну, я не доживу до такого стану! Ні, не доживу! Уб'ю якого-небудь гада, щоб і мені заподіяли смерть! Янка схопила його за рукав.

— Братику! Що-бо ти мовиш!

Та Ілля не відповів: несподівано увесь напружився, витягнувся, очі округлилися, а погляд мовби завмер — втупився в невисоку постать жінки, що поволі вилазила з критих кошмою саней.

— Маріам! — прошепотіли його зблідлі вуста. Потім він хрипко вигукнув: — Маріам!

Жіноча постать випросталася, миттю повернулася на той поклик.

То справді була Маріам.

— Ілля! — зойкнула вона.— Ілля! Любий! Вона метнулася до нього і впала йому на груди, забилася в глухому риданні.

До неї вже біг підстаркуватий наглядач-візничий. Але ні Маріам, ні Ілля не бачили його. їм так було багато що сказати одне одному! Так хотілося наговоритися!

— Маріам, ти жива!

— Жива, любий. І ти живий! Слава Богу!

— Тебе везли в санях? Отже для якогось хана?

— Для Менгу,— і сльози знову хлинули з її очей.

— О Боже!

— Я не житиму! Я заподію собі смерть! Тут візничий шарпнув дівчину за плече, замахнувся нагаєм.

— Іди! А то...

Ілля і Добриня схопили його за руки, навперебій почали вмовляти його, щоб почекав, дав перемовитися словом. Та наглядач був невблаганний.

— Побачить джагун — і їй, і мені перепаде! — і потягнув дівчину до саней.

— Маріам! — Ілля схопився за голову, відчай знову спотворив його схудле обличчя.— Маріам!

— Я знайду тебе, Ілля! Знайду! — гукнула Маріам, але тут же її голос обірвався: візничий запхав її в халабуду і опустив важкий полог.

Валка знову рушила. Всі йшли мовчазні, пригнічені. Ілля ступав як мертвий, ні на кого не дивлячись. Янка прихилилася до нього і погладила йому рукав.

— Бідний мій братику! — прошепотіла ледь чутно.— Як тобі важко! Як важко нам усім!

Незабаром їх знову зупинили. Наглядачі спішилися і почали швидко відлічувати бранців по десятках і заводити у глинобитні не то сараї, не то хати без вікон — хизари, обнесені високою, теж глинобитною, огорожею.

Після ясного сонячного дня в хизарі було темно. По обидва боки від проходу лежали очеретяні мати, посеред приміщення, у великих череп'яних посудинах, схожих на велетенські миски, але з дірочками по боках, жеврів жар, від якого йшло трохи тепла і світла, а ще більше — чаду.

Кияни — а було їх десятків три чи й чотири — згромадилися при вході, з острахом розглядаючи похмуре, непривітне приміщення, що відтепер мало стати їхнім житлом.

Прибулі мовчали. Старожили заворушилися, але мовчали теж. Раптом біля жаровні підвівся худий чолов'яга, хрипко пролунав його простуджений голос:

— Кипчаки! Земляки! Та погляньте сюди — хто перед нами! Клянусь шаблею старого Кончака — це орусути! Кляті орусутські свині! І як їх багато! Нам і самим тут ніяк повернутися, а їх привели на нашу голову, щоб вони хлебтали з нам сорбу з однієї миски, щоб дихали одним повітрям! Не допустимо цього! — Він виступив наперед, худий, чорноголовий, і підняв угору кістляві кулаки.— Ану, геть звідси! Хіба не бачите — хизар переповнений! Шукайте собі притулку деінде!

Добриня, що лише один з киян добре розумів половецьку мову, промовив:

— Але ж, чоловіче, ми прибули сюди не по власній волі. Нас силоміць притягли сюди, в неволю, і ввіпхнули в цей свинюшник!

Кістлявий розлютувався ще більше:

— Свинюшник! Ви чуєте, люди,— свинюшник! Це наш хизар! Ми зліпили його ось цими руками! — він затряс перед носом у Добрині чорними кулаками.— А ви хочете на готове? Не буде цього! Нам самим тут тісно — ідіть собі геть!

Кияни мовчки топталися біля дверей, їх виганять з цього темного, тісного, але все ж теплого приміщення. Мунгал, що привів їх сюди, вже зник. Куди ж їм? На мороз? На сніг? Ночувати ще одну ніч надворі? Терпцю уже немає...