— Це ти? Це знову ти стаєш на моєму шляху? Стережись! Терпець мені увірветься — і тоді... А зараз — іди!

Котрийсь із караульних штурхонув Добриню тупим кінцем списа в спину.

— Геть! До роботи!

Уже віддаляючись, Добриня почув, як Жадігер сказав:

— А цього стерегти і вечором кинути в зіндан! Я з ним поговорю окремо. Здається, це кипчацький хан... Занадто він розумний і сміливий, собака! Суне носа куди не слід!

Добриня оглянувся. Караульні, як пси, гуртом накинулись на Бачмана, збили з ніг і почали арканами в'язати руки. Бачман глухо скрикнув, запручався, але його вдарили списом по голові, і він замовк.

Цей день був рясний на події. Перед вечором, коли невільники мовчки, поопускавши голови, понуро брели на околицю Бату-сарая, до своїх темних хизарів, Добриня, що йшов крайнім у ряду, помітив жінку чи дівчину в квітчастому балахоні і легкій шовковій хустині, що закривала їй пів-обличчя. Вона йшла по обочині дороги, по столоченому бур'яну, плуталась у ньому, то вириваючись наперед, то відстаючи, і все пильно приглядалася до невільників, які, одначе, не звертали на неї уваги. Разом з тим її, видно, турбувала присутність караульного, бо вона часто зиркала і на нього, ніби боялася, щоб не прогнав.

Нарешті жінка перестала забігати наперед чи відставати, а прилаштувалася поряд з Добринею та Іллею. Тепер вона не зводила з них очей, хоча й трималася на деякій відстані.

“Дивна якась”,— подумав Добриня і штовхнув ліктем Іллю, що, повісивши голову, плентав по дорожній пилюці, заглиблений у свої думи.

— Глянь — що за одна? Шукає когось, чи що? Ілля підвів очі — і раптом здригнувся. З його уст зірвався приглушений скрик:

— Маріамі Маріам! Це ти?

Жіноча постать теж здригнулася. Хустка впала з голови на плечі. Тепер і Добриня впізнав її — це була Маріам.

— Ілля! Коханий мій! — зойкнула дівчина. Вона метнулась до нього, впала йому на груди, забилася в риданні.

Але тут же прибіг караульний — шарпнув за плече, випхав з ряду.

— Геть-но звідси, хатун! Не велено! — і ляснув у повітрі гарапником, даючи зрозуміти, що гарапник може погуляти і по її спині.

— Завтра в обідню пору я прийду в гай біля каменоломні! — гукнула Маріам.— А якщо не завтра, то в наступні дні.

Ілля кинувся до неї, та Добриня притримав.

— Куди, божевільний? Списа в спину захотілося? Чи стріли в живіт? Чув же — завтра в обідню пору... Чи в якийсь інший день...

— Пусти! — Ілля рвонувся.— Я хочу ще раз побачити її!

— Завтра побачиш!

— Звідки така впевненість? Може, вона не прийде. Може, я не зможу відлучитися...

— І вона прийде, і ти зможеш на якийсь час відлучитися,— умовляв його Добриня.— А зараз — будь розумний! Не наражай себе на каліцтво чи й смерть!

Ілля був сам не свій. Несподівана зустріч з коханою дівчиною, з якою він уже не мав ніякої надії зустрітися, бо думав, що її завезли хтозна-куди, розвередила його душу. Він витягав шию, оглядався, сподіваючись хоч здалеку ще раз побачити її, та від десятків невільницьких ніг у повітря піднімалася така пилюка, що дівоча постать швидко щезла у ній.

Лише присмерком добралися невільники до хизару. Зайшли у двір. Тут караульні витягли з гурту зв'язаного Бачмана і кинули в зіндан — глибоку яму, викопану в дальньому закутку, поряд із ямою для нечистот.

До них підбігла Янка. Схудла, почорніла, вона скидалася на хлопчака-підлітка. Одні очі, тепер сумні, скривджені, нагадували колишню Янку. Побачивши, як дозорці швиргонули Бачмана в зіндан, вона зіщулилась:

— Ой лишенько! Завіщо його так?

— За те, що заступився перед Жадігером за Добриню,— похмуро сказав Ілля.

А Добриня стукнув кулаком об кулак.

— Мерзотник Жадігер завтра знущатиметься з нього або й заб'є на смерть... Ми повинні визволити його!

— Як? Удвох? — Ілля здивувався.— Не під силу це нам!

— Ну, візьмемо ще з собою Качира-укуле. Він дружить з Бачманом, то, гадаю, не відмовиться. А більше нам ніхто і не потрібний.

— І як ти собі це мислиш? Як ми його витягнемо з ями? Де візьмемо вірьовку? Добриня стенув плечима.

— Не знаю. Поки що не знаю. Не думав про це.

— Я знайду,— прошепотіла Янка.— В кархані плетуть желі із кінського волосу — міцні і довгі. Здається, там є кілька.

— Як же ти його винесеш? Хіба кархан вночі не сторожують?

— Ні, не сторожують. Тільки двері підпирають кілком... Як стемніє, я й піду.

— Я боюся за тебе, Яночко,— обняв дівчину за плечі Добриня.— Може, і я з тобою?

— Не треба, Добрику. Я візьму клунок з одягом і піду сама. А ви тим часом домовтеся з Качиром-укуле.

Качир-укуле погодився відразу. Затряс густою чорною бородою, блиснув гарними коричнево-оксамитовими очима і міцно стиснув Добрині та Іллі руки.

— Про що мова! Безперечно, я з вами! Янка повернулася, коли стемніло. Зморені невільники вже повкладалися спати. Добриня взяв клунок.