Мієта наприндила губи.

— Походимо ще трохи, — благала вона, — тільки декілька кроків, до тога невеличкого роз’їзду, не далі…

Сільвер, усміхаючись, обняв її за стан. Вони почали знову спускатись дорогою, не боячись цікавих поглядів, бо коли минули останній будинок, то не зустріли ні одної живої душі. Проте вони все ще прикривались кереєю. Ця керея, цей спільний їхній одяг був ніби природним кублом їхнього кохання. Скільки щасливих вечорів зазнали вони в ній! Коли б вони просто йшли поряд, то почувалися мізерні, загублені серед широкого поля. Але їм додавало певності й сили те, що вони були злиті докупи. Розхиливши поли, вони дивилися на поле, що розгорталося обабіч дороги, не почуваючи того пригнічення й страху, що оповивають людську душу серед байдужих безкресих просторів. Їм здавалося, що вони дома й що милуються, ніби з вікна, цим полем, укритим саваном зими та ночі, і цією тихою самотою, і цими смугами білястого світла. Все це занадто приваблювало їх до себе, але не роз’єднувало їхніх сердець, що билися близько одно біля одного.

Вони припинили всяку розмову не тільки про себе, а навіть і про інших і цілком віддалися миті, не гадаючи про майбутнє. Стискуючи один одному руки, вони лише зрідка обмінювалися словами, коли бачили який-небудь гарний куточок, але не слухали одне одного, приспані теплом обіймів. Сільвер забув про свій революційний запал. Мієта не гадала вже про те, що через яку-небудь годину коханий мав покинути її надовго, а може, й назавжди. І, як у звичайні дні, коли розлука не тьмарила радості їхніх побачень, вони йшли в любовному раюванні, в солодкій дрімоті.

Вони йшли і скоро опинилися коло роз’їзду, що про нього говорила Мієта, — він провадив полями до села на березі Віорни. Але вони не зупинились, а спускалися далі, ніби не помічали стежки, через яку обіцялись йе переходити. Тільки згодом Сільвер зауважив:

— Мабуть, уже пізно, ти втомилась.

— Ні, клянусь тобі, я не втомилася, — відповіла дівчина. — Так я можу пройти ще декілька. верстов.

Потім вона додала ніжним голосом:

— Хочеш, ми спустимось на луки Сен-Клер? Тільки туди, а потім повернемося.

Сільвер, заколисаний одноманітною ходою, дрімаючи з розплющеними очима, не заперечував. Знов їх пойняла розкіш. Вони йшли поволі, боячись того моменту, коли їм доведеться повертатись тим самим схилом. Доки вони йшли все вперед, їм здавалося, що вони до кінця віку йтимуть отак, обійнявшись, пригорнувшись одне до одного. Повернення назад загрожувало розлукою, жорстоким прощанням.

Спуск потроху ставав пологішим. По всій долині, аж до Віорни, що текла на тому її боці, вздовж низьких горбів постелилися луки Сен-Клер, відокремлені обсадами від дороги.

— Ба, — вигукнув Сільвер, помітивши перші смуги трави, — ходімо ще до мосту.

Мієта зареготала дзвінко. Вона обняла парубка за шию й палко поцілувала його.

На той час довга алея в’язів закінчувалася коло живоплоту двома великими деревами, двома велетами, вищими за всі інші. Луки, починаючись біля самої дороги, ніби широкі стрічки зеленої вовни, тяглись аж до прибережних верб та беріз. До мосту від останніх в’язів було не більш як триста метрів. Закохані збавили десь із чверть години, щоб пройти цю відстань, і кінець кінцем опинились на мосту й зупинилися.

Прямо перед ними йшла дорога на Ніццу, але вони могли побачити тільки короткий кінець її, бо за півкілометра від мосту вона круто, повертає й губиться у вкритому лісом узгір'ї. Повернувшись, вони побачили другий кінець її — той, що вони тільки що пройшли. Вона починалася від Пласана і йшла до Віорни. В яскравому сяйві зимового місяця дорога здавалася довгою сріблястою стьожкою з темною крайкою в’язів.

Обабіч, як сірі туманні озера, широко простяглися ниви. Дорога, геть біла від інею, прорізала їх осяйною металевою стьожкою. А там, угорі, на обрії, сяяли, ніби іскри, освітлені. вікна передмістя. Мієта та Сільвер крок за кроком непомітно для себе пройшли цілу милю. Скинувши очима на пройдену дорогу, вони завмерли здивовані, глядячи на величезний амфітеатр, що здіймався аж до неба; по ньому переливалися потоки блакитного світла, як струмочки величезного водоспаду; він височів нерухомо у мертвій тиші, ніби чудова декорація колосального апофеозу. Нічого не можна уявити собі величнішого.

Молоді люди, спершись на парапет мосту, глянули вниз. Під їхніми ногами глухо й безупинно клекотіла Віорна, що розлилась від дощів. Уверх і вниз за течією, між видолинками, де пітьма здавалася ще густіша, можна було розгледіти темні обриси прибережних дерев. То тут, то там сковзав по воді промінь місяця, залишаючи за собою слід розтопленого олова, що світився й переливався, як б ляск на риб’ячій лусці. Ці одсвіти надавали сірій водяній течії таємничої чарівності; вони текли разом з нею під неясними тінями листя. Долина здавалась зачарованим, казковим королівством, де світло й тіні жили химерним примарним життям.

Закохані добре знали цю місцевість. Вони часто приходили сюди жаркими липневими вечорами, шукаючи прохолоди. Тут, на правому березі, вони збавили багато щасливих годин, сховавшись під вербами на тому місці, де зелені килими луків Сен-Клер підходять аж до води. Вони знали всі вигини берега, знали, на які камінці треба ступати, щоб перейти вбрід Віорну, влітку вузеньку, як ниточка; знали затрав’янілі куточки, де вони втішались своїми мріями. І тепер Мієта з жалем дивилась на правий берег.

— Коли б було тепліше, — промовила вона, зітхаючи, — ми б трохи відпочили внизу, а потім пішли б назад.