Мовчки дивилася й слухала Мієта. Коли ж Сільвер нагадав їй про батька, кров кинулася їй в обличчя, щоки запалали вогнем, і вона з гнівом, але й з якимсь незрозумілим співчуттям розглядала мисливців. З того менту і її почало захоплювати те лихоманське зворушення, що викликали пісні повстанців.

Загін знов, підхопив «Марсельєзу»; люди йшли прудко, ніби гнані подувами холодного сіверка. За повстанцями Палю йшов інший гурт робітників, поміж яких було доволі багато буржуа у пальтах.

— Це мешканці Сен-Мартен-де-Во, — сказав Сільвер. — Вони повстали вкупі з Палю. Господарі теж приєдналися до робітників. Тут, Мієто, є багато заможних людей; багаті могли б спокійно сидіти вдома, а вони важать своїм життям, виборюючи свободу. Таких треба любити. Але і їм бракує зброї. Всього декілька мисливських рушниць. Бачиш, Мієто, людей з червоною опаскою на лівій руці? Це — старші.

Але Сільвер не встигав перераховувати загони, вони випереджали йото слова. Поки він розповідав про людей з Сен-Мартен-де-Во, уже два нові загони встигли поминути смугу білого світла.

— Бачила? — спитав він. — Це повстанці з Альбуаза і Тюлета. Я впізнав Бюрга-коваля… Вони, мабуть, тільки сьогодні приєдналися. Як вони біжать!

Мієта нахилилася вперед, щоб зручніше було розглядати загони, які їй називав юнак. Хвилювання пойняло її, воно закипало в грудях, стискувало горло. В цей час показався ще один загін, численніший і краще навчений, ніж інші. В ньому майже всі Повстанці були вбрані однаково в блакитні блузи, підперезані червоними поясами. Серед них їхав верхи чоловік із шаблею. при боці. Більшість цих імпровізованих солдатів мала рушниці — карабіни та стародавні мушкети національної гвардії.

— Цих я не знаю, — сказав Сільвер. — Чоловік на коні — це, мабуть, старший; мені про нього казали. Він веде за собою загони Фавероля і сусідніх сіл. Аби усе військо було так озброєне!

Він ледве зводив дух.

— А, ось і наші! — скрикнув він.

За фаверольцями виступали невеликі групки, душ по десять, по двадцять, не більше. Усі були в коротких куртках, що носять селяни на півдні. Співаючи, вони торсали вилами та косами; у деяких були просто широкі заступи копачів. Кожний хутірець надіслав своїх дужих і завзятих юнаків.

Сільвер пізнавав загони по старших і зворушеним голосом називав їх:

— Це мешканці Шаваноза. Їх тільки вісім, але які завзяті! Дядько Антуан добре їх знає… Ось Назер. Ось Пужоль. Усі тут, усі відгукнулися. Валькерас! Стій! Навіть пастор тут. Мені казали про нього. Він чесний республіканець.

Сільвер п’янів від хвилювання. Зараз, коли в загонах було лише по декілька душ, йому доводилось поспішати, і він аж нетямився.

— Ах, Мієто! — провадив він. — Який гарний похід! Розан, Верну, Корб’єр!.. І це не всі, ти зараз побачиш… У них нічого немає, крім кіс, але вони скосять усяке військо, як траву на своїх луках… Сен-Евтроп, Мазе, Легард, Марсан, уся північна сторону Сея!.. Побачиш, ми подолаємо ворогів, бо ціла країна з нами. Поглянь на руки цих людей. Міцні й чорні, ніби залізо. Краю не видно. Ось ІІрюйна, Ле-Рош-Нуар. Це контрабандисти, у них карабіни… А от знову пішли коси та вила. Знову наші. Кастель-ле-В’є! Сент-Ан! Грай! Естурмель! Мюрдаран!

Сільвер ледве зводив дух від Хвилювання, перелічуючи цих людей, а вони зникали, поки він їх називав, ніби підхоплені, несені вихором. Він наче виріс, обличчя його пашіло, він показував на загони, і Мієта слідкувала за нервовими рухами його руки. Їй здавалося, що її поривало на дорогу, як у глибину прірви. Щоб не посковзнутися, вона трималась за шию юнака. Щось захопливе, п’янке йшло від натовпу, запаленого відвагою й вірою. Ці люди, що вона їх бачила в місячному промінні, ці юнаки, дорослі й старі, що трясли дивовижною зброєю, одягнені в різноманітний одяг — тут були блузи чорноробів і сурдути буржуа, — вся безкрая колона, ці обличчя, котрим нічна доба і вся обстанова надавали небуденної виразності, котрі карбувались у пам’яті своєю фанатичною рішучістю і захватом, здавалися дівчині нестримним, бурхливим потоком. Були хвилини, коли їй здавалося, що ці люди не йдуть, а «Марсельєза» несе їх, що їх женуть грізні розкоти гучної пісні. Мієта не могла розібрати слів, вона чула тільки безупинний гомін, що переходив од глухих нот до тремтячих, гострих, як ті, голки, і ті голки мовби встромлялись їй у тіло.

Ці вигуки обурення, цей поклик до боротьби і смерті, спалахи гніву, жагуче бажання волі, чудне поєднання жадоби вбивства з піднесеними почуттями вражали невпинно її в саме серце ц викликали в цій якусь невиразну втіху, мучениці, що випростується і всміхається під ударами бича. А натовп, мов бурхлива хвиля, все надходив і надходив, і молодим людям здавалося, що цей похід ніколи не скінчиться.

Мієта була справжня дитина. Вона зблідла, коли наближалися повстанці, вона оплакувала втрачену радість, але її смілива, палка натура легко спалахувала ентузіазмом. Хвилювання опанувало її, переповнювало. Вона буцім обернулась на хлопця. Охоче вона взяла б рушницю й рушила б за повстанцями. Вона, не одриваючись, дивилась на людей з рушницями та косами, яскраві губи її розхилились, відкривши гострі зуби, наче ікла молодого, вовка, ладного вкусити. Сільвер усе швидше і швидше перелічував їй селянські загони, і їй здавалось, що з кожним його словом колона все навальніше простує, вперед. Незабаром по ній лишився буйний вихор, курище, зметене хуртовиною. Усе завертілося. Мієта заплющила очі. Великі гарячі сльози потекли по її щоках.

У Сільввра теж забриніли на віях сльози.

— Я не бачу наших, а вони ж сьогодні вийшли з Пласана, — прошепотів він.

Він вдивлявся в хвіст загону, що губився в тіні. І раптом вигукнув, увесь охоплений радістю:

— А ось і вони! У них є прапор, їм довірили прапор!

Йому захотілося стрибнути з косогору й приєднатись до своїх, але в цей самий мент повстанці зупинилися. Вздовж колони передавали наказ. Пролунав останній акорд «Марсельєзи», і далі тільки чути було невиразний гомін схвильованого натовпу. Прислухавшись, Сільвер розібрав слова наказу, що передався по загонах: пласанців викликали стати на чолі колони. Батальйони уступилися, щоб пропустити наперед прапор. Сільвер, тягнучи за собою Мієту, почав сходити назад на косогір.

— Ходімо, — сказав він, — раніш їх добіжимо до мосту і зустрінемо їх по той бік.

Видряпавшись нагору до зораних нив, вони побігли до млинової греблі, перейшли Віорну по дошці, що перекинув мірошник, і бігцем кинулись. навскоси через луки Сен-Клер, усе тримаючись за руки й не кажучи ані одного слова. По великій дорозі темною биндою зміїлася колона, і вони йшли за нею попід живоплотом. Кущі глоду місцями уривались, і в одну таку дірку Мієта і Сільвер вилізли на дорогу.

Хоч вони і йшли манівцями, але не вiдcтaли від пласанців. Сільвер потиснув приятелям руки. Очевидячки, вони подумали, що він почув про новий маршрут повстанців і вийшов їм назустріч.