Далі, промовчавши трохи й пильно розглядаючи берег, додала:

— Поглянь, Сільвере, бачиш, ген гам щось чорніє перед греблею… Пам’ятаєш? Це та гущина, де сиділи ми колись… на празник тіла господнього.

— Еге ж, та сама гущина, — тихо відповів Сільвер.

Там вони вперше обмінялись поцілунком. Спогад викликав у обох чарівне почуття, і минулі радощі змішувалися в ньому з надіями на майбутнє. Ніби при світлі блискавки, встали перед ними ті щасливі вечори, що провели у парі, а той празниковий вечір вони пам’ятали до найдрібніших подробиць: велике тепле небо, прохолода в затінку верб коло Віорни, ласкава, щира мова. А в той же час, як спогади про минуле викликали в їхньому серці тихі радощі, перед ними розкривалося майбутнє: їм здавалось, що мрія здійснилася, що вони пліч-о-пліч ідуть життям, як і йшли оце шляхом, тепло обгорнені однією й тією ж кереєю. Якесь захоплення опанувало ними. Забувши про все цієї мовчазної ночі, вони, усміхаючись, дивилися одне одному в вічі.

Раптом Сільвер підвів голову. Він скинув із себе полу кереї й прислухався. Здивована Мієта пішла за його прикладом, хоча й не розуміла, чому він відсунувся від неї.

Уже кілька хвиль якийсь невиразний гомін долинав з узгір’я, що в ньому губилася дорога на Ніццу. Здавалося, десь далеко торохтять «вози. Віорна своїм клекотінням заглушала ці невиразні згуки, але поступово вони голоснішали і нагадували тепер тупотіння війська в поході. Гуркіт зростав, і вже чувся багатоголосий крик натовпу; здавалося, гуркотить грім, заходить буря, її наближення порушує сонне повітря. Сільвер прислухався і не міг уловити згуки хуртовини, що губилася за горбами.

Але раптом на повороті з’явилися чорні вервечки людей і в повітрі з якоюсь завзятою страшною помстивістю залунала «Марсельєза».

— Це вони! — гукнув Сільвер, не тямлячись від запалу й радості.

І він кинувся бігти, тягнучи за собою Місту. Ліворуч піднімався схил, порослий зеленими дубами. Сільвер вибрався на нього разом з дівчиною, щоб їх не захопив з собою клекітливий людський натовц. Опинившись на схилі, в тіні гущини, сумно дивилась Мієта, трохи бліда, на цих людей, що своїми тільки далекими співами вже вирвали Сільвера з її обіймів. Їй здавалось, що цей натовп став між ними. Тільки що вони були такі щасливі, такі близькі одне одному, такі самотні серед великої ти? ні, в блідому місячному сяйві! А зараз Сільвер відвернувся від неї, ніби забув, що вона тут, і не міг одвести очей від цих незнайомих людей, котрих звав своїми братами.

Натовп наближався в гордому, непереможному пориві. Страшний і разом величний був цей наїзд декількох десятків тисяч людей у цю мертву, холодну тишу. Дорога зробилась якимось потоком, хвиля йшла по хвилі, і здавалось, їм не буде краю. З-за повороту з’являлися все нові й нові чорні вервечки. Їхні співи зливалися з громовим гомоном цієї людської хуртовини. Коли надійшли останні загони, пролунав оглушливий розкот. По всіх кутках долини, аж до самого неба, залунали звуки «Марсельєзи» — ніби гіганти сурмили в дивовижні сурми, і пісня тріпотіла, дзвеніла міддю. Сонні поля одразу прокинулись, здригнули, як барабан під ударами паличок, відгукнулися з самих надр, повторюючи багатоголосою луною приспів національного гімна. Співав тепер не тільки натовп: аж до обрію — на далеких шпилях, на ріллі та луках, у гаях та чагарях — ввижалися людські голоси. Весь широкий амфітеатр, від річки до Пласана, весь цей величезний каскад, освітлений блакитним сяйвом місяця, ніби вкрито було незчисленною юрбою, що вітала повстанців. Здавалося, в затонах Віорни, на берегах, біля води, що світилася розтопленим оловом, нема жодного темного кутка, де б не ховалися люди, котрі ще з більшою завзятістю й лютістю підхоплювали приспів.

Поля волали про помсту й волю, стрясаючи небо й землю. І весь час, доки військо спускалося берегом, галас натовпу котився бурхливими хвилями і зрідка чути було несподівані вибухи, що трясли навіть брук на дорозі.

Сільвер, блідий від хвилювання, все слухав, вдивлявся в цей натовп. Перші повстанці наближалися до мосту; за ними, колихаючись, з гармидером і гуркотом, тягся довгий людський потік, без усяких кшталтів у темряві.

— Я гадала, — промимрила Мієта, — що ви не пройдете через Пласан.

— Мабуть, змінено план походу, — відповів Сільвер, — нам треба було іти Тулонською дорогою, ліворуч від Пласана і Оршера. Вони, очевидячки, вдень вийшли з Альбуаза, а ввечері пройшли Тірлет.

Загін порівнявся з молодими людьми. В війську було більше ладу, ніж можна було ждати від збіговиська вимуштрованих людей. Повстанці кожного міста, кожного містечка об’єдналися в окремі батальйони, що йшли декілька кроків оддаля один від одного. Певне, кожен батальйон корився своєму начальникові, яким корилися вони, але порив, що вів їх зараз вниз по косогору, збив усіх в одну суцільну, непереможну силу. Тут було, мабуть, біля трьох тисяч чоловіка. Вітер гніву з’єднав їх і погнав уперед. Тінь, що падала на дорогу з високого косогору, заважала розпізнати подробиці цього незвичайного видовиська. Але через п’ять або шість кроків від гущини, де знайшли притулок Мієта та Сільвер, схил уривався, пропускаючи стежку до берега Віорни, і місячне проміння, прослизнувши через цей прохід, кидало на дорогу широку яскраву смугу. Перші повстанці ввійшли в неї, нараз різке біле світло вималювало дуже виразно найдрібніші риси облич і подробиці одягу. Перед Сільверіом і Мієтою проходили грізні, без ліку батальйони, раптово виникаючи з темряви.

Коли з’явився перший, Мієта інстинктивно притулилась до Сільвера, хоча почувала себе в безпеці, схована від усяких поглядів. Вона обняла юнака за шию і схилила голову на його плече. Її щоки, облямовані відлогою, були бліді, вона стояла, втопивши очі у смугу світла, де мелькали незвичайні, перетворені душевним піднесенням лиця, чорніли роззявлені роти, що співали «Марсельєзу», волаючи до помсти.

Сільвер, дрижачи, нахилився до Мієти й почав називати загони, що проходили перед ними.

Колона йшла лавами по вісім чоловіка. На чолі йшли високі, дужі, з квадратовими головами хлопці, що, здавалось, мали геркулесову силу і дитячу щирість велетів. У них Республіка знайшла сміливих та відважних оборонців. На плечі в кожного була велика сокира, і нагострені леза виблискували при світлі місяця.

— Дроворуби з Сейських лісів, — мовив Сільвер. — Вони складають загін підкопників. Подай їм тільки знак — і ці люди підуть аж на Париж, зітнуть міські ворота, як дуби в горах.

Юнак, мабуть, пишався здоровими кулаками своїх братів. Побачивши, що за дроворубами іде гурт робітників і засмалених людей з. пелехатими бородами, він провадив:

— А от і загін з Палю. Ці першими повстали. Он ті, у блузах, деревообробники, — обробляють корковий дуб, а ті, в оксамитних куртках, певне, мисливці та вуглярі з Сейських ущелин… Мисливці, Мієто, знали твого батька. Вони мають добру зброю і зручно володіють нею. Коли б усі були так озброєні, як вони. Надто вже мало в нас рушниць. Бачиш, у робітників самі ломаки.