Схожа на труп, міс Гевішем сиділа й дивилась, як ми граємо в карти, і мережива й торочки на її весільній сукні, здавалося, були зроблені з сіруватого паперу. Я тоді ще не знав того, що, розкопуючи давні поховання, часом знаходять тіла небіжчиків, які просто на очах перетворюються на порох; але згодом я не раз думав, що міс Гевішем справляла саме таке враження, немов, потрапивши на світло денне, вона зразу розсипалася б тліном.

– Він на даму каже краля, цей хлопчик!
– зневажливо заявила Естелла, коли ми скінчили перший кін.- І які у нього пошерхлі руки! А черевики які простацькі!

Раніш мені й на думку ніколи не спадало соромитися своїх рук, але тепер я глянув і подумав, що й справді вони якісь недоладні. Презирство її до мене було таке сильне й заразливе, що передалося й мені.

Вона виграла, і тепер я роздавав. Я тут-таки збився - що й не дивно було, коли збоку хтось тільки й чекає, щоб ти що-небудь зробив не до ладу,- а вона прозвала мене дурним і незграбним простаком.

– Ти нічого не відповідаєш їй,- озвалась до мене міс Гевішем, що дивилась на нашу гру.- Вона всіляко обзиває тебе, а ти мовчиш. Якою вона тобі здається?

– Мені б не хотілося цього говорити,- пробелькотів я.

– А ти скажи мені на вухо,- міс Гевішем нахилилась ближче до мене.

– Вона здається дуже гордою,- пошепки відповів я.

– А ще?

– І дуже вродливою.

– А ще?

– І дуже злою.

(Естелла в цю мить глянула на мене з безмежною відразою.)

– А ще?

– І ще мені хочеться додому.

– І ти не хочеш більш ніколи її бачити, хоч вона дуже вродлива?

Не знаю, може, мені й захочеться її ще побачити, але зараз я хотів би додому.

– Скоро підеш,- голосно сказала міс Гевішем.- Дограй до кінця.

Якби не той її загадковий усміх напочатку, я б нізащо на повірив, що міс Гевішем може усміхатись. На запалому її обличчі застигла похмура настороженість - очевидно, ще відтоді, як усе навкруг неї застигло,- і здавалося, що вже ніщо не зможе її розвіяти. Груди у неї запали, і вона зсутулилась, і голос у неї запав, зробився глухіш і безживний, та й уся вона справляла враження занепалої тілом і душею, всередині й ззовні, пригніченої якимось нищівним ударом.

Естелла й цього разу обіграла мене і кинула карти на стіл з таким виразом, наче їй бридко було й вигравати у такого нездари, як я.

– Коли ж тобі знов сюди прийти?
– промовила міс Гевішем.- Дай-но я подумаю.

Я вже хотів нагадати їй, що сьогодні середа, але вона зупинила мене все тим самим нетерплячим порухом пальців правої руки.

– Ні, ні! Мене не цікавлять ні дні тижня, ні тижні місяця! Прийдеш через шість днів. Ти чуєш?

– Чую, мем.

– Естелла, проведи його. Даси йому попоїсти, й хай він походить там, поки їстиме. Іди, Піпе.

Я пройшов за вогником свічки вниз, як був пройшов за ним угору, і Естелла поставила її там, де взяла, коли ми входили. Поки вона не відімкнула зовнішніх дверей, мені мимоволі здавалося, що надворі вже ніч. Сяйво дня зовсім спантеличило мене, так неначе я провів у тій дивовижній кімнаті при світлі свічок багато-багато годин.

– Почекай тут, хлопчику,- сказала Естелла і зникла, замкнувши за собою двері.

Скориставшись нагодою, що більш нікого нема на подвір'ї, я приглянувся до своїх пошерхлих рук і грубих черевиків. Висновок мій був дуже для них несприятливий. Раніш вони мене анітрохи не бентежили, а ось тепер почали здаватися нестерпно простацькими. Я вирішив спитати Джо, чому він навчив мене називати кралею карту, яка називається дамою. Я пошкодував, що Джо не дістав витонченішого виховання, бо тоді воно й мені б передалося.

Повернувшись, Естелла принесла шматок хліба з м'ясом та кухлик пива. Кухлик вона поставила долі, а хліб з м'ясом, не дивлячись на мене, зневажливо тицьнула мені в руку, мов собачаті. Я відчув себе таким приниженим, ображеним і зневаженим, так мені стало прикро, гидко й тоскно - не знаю, може, тільки сам бог відає, яке слово відповідало б цьому пекучому болеві,- що аж сльози виступили на моїх очах. У ту ж мить Естелла блякнула у мій бік поглядом, втішена, що довела мене до такого стану. Це, однак, додало мені сили притамувати сльози, і я зміг витримати її погляд. Тоді вона презирливо стріпнула головою - хоча, здається, зрозуміла, що занадто поквапилася радіти,- і пішла геть.

Я на самоті розглянувся, де б сховатися зі своїм розпачем, і, зайшовши за ворота, що вели до броварні, прихилився плечем до стіни, затулив обличчя рукавом і заплакав. Плачучи, я гупав ногою в стіну, а рукою щосили смикав себе за волосся - так гірко було мені на душі, такий гострий був мій безіменний біль, що потребував якогось виходу назовні.

Сестрине виховання зробило мене дуже вразливим. Хоч би хто виховував дітей, вони у своєму маленькому світі нічим так боляче не переймаються, нічого так боляче не відчувають, як кривду. Нехай це буде мала кривда, але ж і дитина мала, і світ її малий, і коник-гойдалка для неї не менш дорогий, ніж для дорослого ставний ірландський кінь-скакун. У мене от із самого малку виробилась на все життя нетерпимість до кривди. Ледве-но навчившись говорити, я вже знав, що моя сестра з її вередливим і злим самовладдям несправедлива зі мною. Глибоко в моїй душі засіло переконання, що, виховуючи мене власною рукою, вона все-таки не має права зводити це виховання до стусанів. Певність у цьому я леліяв у собі всупереч усім покарам і приниженням, постам і покутам і всяким іншим виховним заходам, а що я у своїй самотності й беззахисності так довго був пройнятий цими думками, то це великою мірою позначилось і на моїй вдачі, яка стала сором'язкою і вразливою.