Поки він неквапно й розважливо промовляв ці слова, погляд її невідступно стежив за нами. Тільки він змовк, вона знов перевела очі на нього.

– Досить, Моллі,- сказав містер Джеггерс, злегка кивнувши їй головою.- На вас помилувались, тепер можете йти.

Економка прибрала руки зі столу й вийшла, а містер Джеггерс узяв з етажерки карафку, налив собі вина й пустив її по колу.

– О пів на десяту, панове,- сказав він,- нам треба буде розійтись. І прошу вас - намагайтесь не марнувати часу. Я радий був з усіма вами познайомитись. Ваше здоров'я, містере Драмл.

Якщо, вирізняючи отак Драмла, він хотів, щоб той ще дужче розпалився, то йому цілком пощастило. Попри всю свою насупленість, Драмл був утішений: він дедалі відвертіше виявляв зневагу до нас і зрештою зробився зовсім нестерпним. А містер Джеггерс із тим самим своїм незрозумілим для мене зацікавленням придивлявся до його поведінки, все нахабнішої з кожною хвилиною. Здавалося, Драмл правив йому за своєрідну присмаку до вина, яким він частував нас.

При нашій хлоп'ячій нестриманості ми, мабуть, випили зайвого, а що вже набазікали зайвого - то безперечно. Особливо ми розгарячкували, коли Драмл став під'їдати нас, що ми занадто легковажні з грішми. Я тоді в запалі необачно бовкнув, що не йому б говорити про це, бо ось у мене на очах він з тиждень тому позичив у Стартопа гроші.

– То що ж,- озвався на це Драмл,- я й віддам.

– А я й не кажу, що не віддасте,- заперечив я.- Але мені здається, що краще б ви помовчали про нас і наші гроші.

– Вам здається!
– пирхнув Драмл.- О господи!

– І я гадаю,- мовив я далі, намагаючись витримати суворий тон,- що ви самі не позичили б нікому з нас, хоч би як вас просили.

– А й правда,- визнав Драмл.- Жодному з вас я б і пенса не позичив. І нікому не позичив би.

– Я вважаю, що при таких поглядах не зовсім порядно самому в когось позичати.

– Ви вважаєте!
– знов пирхнув Драмл.- О господи!

Це мене страх розізлило - тим паче, що його клята тупість виявилась такою невразливою,- і, відмахнувшись від Герберта, який даремно пробував осмикнути мене, я кинув:

– Знаєте, містере Драмл, як уже на те пішло, я вам скажу, що ми з Гербертом подумали, коли ви брали ці гроші у Стартопа.

– А мені начхати, що ви там з Гербертом подумали,- буркнув Драмл. І до всього того, здається, послав нас тихцем під три чорти.

– Але я таки скажу,- затявся я,- хочете ви чи ні. Коли ви ховали ті гроші в кишеню, ми сказали, що ви в душі смієтеся з нього, чому він так легкодумно позичив їх вам.

Драмл зареготав на весь рот,- встромивши руки в кишені й звівши округлі плечі, він сидів і реготав нам у вічі, зовсім не криючись, що так воно й було насправді і що він усіх нас зневажає, як найбільших йолопів.

У цю хвилину заговорив Стартоп, показавши себе куди більш поміркованим, ніж я: він став умовляти Драмла поводитись трохи пристойніше. Стартоп, жвавий і привітний юнак, був повною протилежністю Драмлові, котрий через це раз по раз добачав у його поводженні пряму образу собі. Тож і тепер він відповів чимось брутальним, але Стартоп, щоб залагодити суперечку, підпустив жарт на зовсім сторонню тему, чим викликав дружній сміх усіх нас. Цей невинний успіх супротивника остаточно сказив Драмла, і він раптом висмикнув руки з кишені, розпростав округлі плечі, лайнувся і був би загилив у Стартопа склянкою, якби не господар дому, що в останню секунду спритно схопив його виважену руку.

– Панове,- сказав містер Джеггерс, з незворушним виглядом ставлячи на місце склянку й дістаючи за масивний ланцюжок золотого годинника.- Як не прикро, але вже пів на десяту.

Цей виразний натяк змусив нас усіх підвестися, і ми почали прощатись. Ще й не вийшли ми на вулицю, як Стартоп, наче нічого не було, уже називав Драмла «приятелем». Але «приятель» був настільки непоступливий, що навіть не схотів іти до Геммерсміту разом з ним, і ми з Гербертом, залишившись ночувати в місті, бачили, як вони йдуть кожен іншим боком вулиці - Стартоп попереду, а Драмл позаду, сунучи в тіні будинків, достоту, як ото човном на річці.

Оскільки двері за нами ще не замкнули, я на хвильку залишив Герберта й забіг нагору сказати слівце опікунові. Застав я його у гардеробній, де стояв довгий ряд черевиків,- він старанно намилював руки, щоб змити наші відвідини.

Я сказав йому, що хочу вибачитися за ті прикрощі, які тут сталися, і попросити не дуже на мене сердитись.

– Пр-ру!
– озвався він крізь струмінці води, якою споліскував обличчя.- Це пусте, Піпе. А Павук таки принадний тип.

Він обернувся до мене й став витиратися, стріпуючи головою й відфоркуючись.

– Я радий, що він вам видався таким принадним, сер,- відповів я.- Хоча мені він не надто приємний…

– Справді, справді,- погодився опікун.- Вам з ним нема чого спілкуватися. Краще далі від нього. А проте він принадний тип, Піпе, довершений, можна сказати. Знаєте, якби я був віщуном…

Виглянувши з-за рушника, опікун уловив мій погляд.

– Але я не віщун,- додав він, знов затуляючи голову рушником і витираючи вуха.- У мене інша робота, ви знаєте, яка. На добраніч, Піпе.

– На добраніч, сер.