У мене не вистачило ні глузду, ні такту збагнути, що це ж я в усьому завинив, що якби я простіше повівся з Джо, то й він повівся б простіше зі мною. Мене брала така досада й злість на Джо, а тут він ще й долив масла у вогонь.

– Оскільки ми тепер лишилися самі, сер…- почав Джо.

– Джо!
– невдоволено урвав я його.- Як у тебе язик повертається називати мене «сер»!

На хвильку в очах Джо промайнуло щось наче докір. Хоч яка недоладна була на ньому краватка і комірці не кращі, погляд його променився своєрідною гідністю.

– Оскільки ми тепер лишилися самі,- почав знову Джо,- і я не маю наміру й змоги надовго затримуватись, то я зараз кінчу - вірніше, почну,- про те, як це вийшло, що я сподобився нині такої честі. Бо коли б,- сказав Джо, лагодячись за своєю давньою, звичкою усе докладно роз'яснити,- коли б не моє бажання стати тобі в пригоді, я б не мав честі причаститися сніданком у джентльменській оселі.

Мені дуже не хотілося знову відчути на собі той його погляд, і я вже не став дорікати йому за такий тон.

– Отож, сер, це було так,- повів далі Джо.- Сидів я ввечері якось у «Веселих Моряках», Піпе,- (щоразу, коли в ньому брала гору симпатія, він називав мене Піпом, а коли переважала церемонність, волів величати «сером»),- аж це під'їжджає своїм візком Памблечук. Той самий,- мовив Джо, відбігаючи раптом на іншу тропу,- що часами така нехіть до нього, коли він на кожному перехресті почне торочити, що ви з ним з самого малку приятелювали і що він перший товариш усіх твоїх забав.

– Які вигадки! Не він, а ти, Джо!

– Я й вірю, Піпе,- сказав Джо, ледь стріпуючи головою,- хоча тепер це вже ні до чого, сер. Отож, Піпе, цей самий Памблечук, пустомолот неприторенний, підходить до мене в шинку (бо й чого ж робочому чоловікові для розваги не покурити люльки та не випити пива, сер,- хіба це що?) і каже: «Джозефе, з тобою хоче поговорити міс Гевішем».

– Міс Гевішем, Джо?

– «Вона,- отак він сказав, Памблечук,- з тобою хоче поговорити».

Джо змовк і перевів погляд на стелю.

– Ну? А далі що, Джо?

– А на другий день, сер,- мовив Джо, дивлячись на мене так, мов я був хтозна-як далеко,- я прибрався і пішов до міс Ге.

– Міс Ге, Джо? Міс Гевішем?

– Тож я й кажу, сер,- провадив Джо таким офіційним голосом, наче виголошував свій заповіт,- міс Ге, або інакшими словами - міс Гевішем. А сказала вона ось що: «Містере Гарджері, ви підтримуєте листування з містером Піпом?» А що я дістав листа від тебе, то й мав право сказати: «Підтримую». (Коли я ставав до вінця з вашою сестрою, сер, то сказав: «Обіцяюся підтримувати», а коли відповідав твоїй доброчинниці, Піпе, то сказав: «Підтримую».) Далі ж вона й каже: «Ну, то передайте йому, що приїхала Естелла і рада була б його бачити».

Підводячи погляд на Джо, я відчув, що весь зашарівся. Як би я хотів, щоб це бодай почасти було викликане думкою, що я, знаючи, з чим Джо приїхав, зустрів би його куди привітніше!

– Бідді,- мовив далі Джо,- коли я прийшов додому й попросив написати тобі, чогось почала огинатися. А тоді й каже: «Я знаю, що він був би дуже радий почути про це від вас самих. А тепер же якраз свята, і ви теж хотіли б з ним побачитись, то й з'їздіть». Оце вже я й кінчив, сер,- додав Джо, підводячись із крісла,- і бажаю тобі, Піпе, щоб ти завше був у доброму здоров'ї і при великих статках.

– То ти вже йдеш, Джо?

– Таки йду,- відповів він.

– Але ж на обід ти ще прийдеш, Джо?

– Ні, вже не прийду,- відповів він.

Наші погляди зустрілись, і коли він простяг мені руку, ніяких «серів» уже наче й не знала його благородна душа.

– Піпе, друзяко ти мій, життя така штука, що розлука за розлукою, і кому що судилося - кому метал кувати, кому ліс рубати, а кому й золото чи то мідь обробляти. Отож і розходяться люди, і нема на це ради. Коли й вийшло що сьогодні тут невлад, так це через мене. Наші з тобою дороги в Лондоні не сходяться, це не те, коли ми вдома, де всі нас знають і всі свої. І не те, що я гордій, а просто я хочу бути сам собою, тож ти мене більш ніколи не побачиш у цій одежі. Я в ній наче й на себе не схожий. Ото кузня, кухня та ще болота наші - там тільки я й схожий на людину. А ти краще запам'ятай мене у ковальському фартусі, з молотом у руці або навіть і з люлькою - тоді воно й приємніше згадається. І так само приємніше буде, коли ти, скажімо, захочеш на мене глянути, і приїдеш, і заглянеш у вікно кузні, і побачиш коваля Джо біля того самого ковадла, в тому самому пропаленому фартусі, при тій самій роботі. Я страх який тупайло, але, здається, кінець кінцем сказав щось до пуття. І хай господь тебе береже, дорогий Піпе, друзяко, хай господь тебе береже. Я не помилився, відчувши своєрідну гідність у простоті Джо. Недоладність його одежі зовсім цьому не вадила, як не завадила б і відсутність її, коли б ми стрілися з ним у раю. Він лагідно доторкнувся до мого чола і вийшов. Коли трохи згодом, отямившись, я вибіг услід за ним на вулицю, ніде вже не було й сліду його.

Було ясно, що їхати мені треба наступного ж дня, і у першому спалахові каяття було так само ясно, що зупинитись я маю у Джо. Проте, коли я замовив місце на передку у завтрашній кареті і з'їздив попередити містера Покета, другий пункт уже не здавався мені таким незаперечним, і я став придумувати всякі причини й приводи, щоб заночувати у «Синьому Кабані». Бо у Джо я звалюсь як сніг на голову,- там же мене не ждуть, і постіль не встигнуть приготувати, і буде занадто далеко від міс Гевішем, а вона ж така примхлива, і це їй може не сподобатись. Нема облуди над самооблуду, а я ж якраз і силкувався сам себе одурити. Чудна-таки річ! Нічого дивного, коли я через незнання прийму від когось фальшиві півкрони; але як я міг монету свого власного карбу взяти за повноцінну?! Послужливий незнайомець, вдаючи, ніби щільніш скручує мої банкноти задля безпечності, насправді ховає їх собі в кишеню, а мені підсовує лушпу в папірці,- але чого варте це дешеве ошуканство проти того, коли я сам підсовую собі лушпу й сприймаю її за чисті гроші!